Гей, Павле, Павле, парубче безпутний!.. Ще недавно він ходив по селу, молодиць перекривляв, стукав палицею у віконця землянок: "Ой ти, дівчино весела, бери торбу, йдем на села". І підмовив-таки завербуватися на шахти сестру Ольги-переселенки, чорнокосу Марусю. Вів її, засоромлену, Купівщиною, до серця пригортав і казав так: "Лучче з милою вугілляку-потіляку ковтати, аніж осьдечки з голоду пухнуть…"
— Не пише Павло? — питає притихлий Волошка. — Може, йому про війну чувати. Бо в нас ні радіва, ні газет, сидимо тут, як таргани під піччю.
— Не пише, хай йому решето, — з гіркотою озивається Диня. — Як провідаємо — боки намну, щоб знав… А про війну один чоловік казав. Б’ють наші бузувірів і в хвіст і в гриву. Уже на Буг вийшли. Тільки от у Криму сидять поганці, як татарва, — з-поміж гір ніяк їх не викуриш.
— А діда в шинелі і в заячій шапці не бачили? Гавриїл такий…
— Авжеж, бачив. Погомоніли туди-сюди. Душевний, видать, чоловік. У Кудима бринзою відхарчовується.
Волошчині очі-терносливи одразу згасли. Щоб не сваритися з Динею із-за якогось приблуди, кинув: "Бувайте!" — і рушив далі.
Поминув кілька забур’янених смужок, де були колись хати й городи, хотів непомітно проскочити повз Ониську. Висока й худа, як жердина, вона стояла в ямі, на східцях, що вели до землянки. Обличчя рябе, наче в пасльонових цятках, ніс і підборіддя гострі, рот щілинкою, лиш два зуби спереду. Ониська нервово сіпала правим плечем і говорила бозна до кого:
— Носить і носить його, пройдисвіта, єй-право, доносить. Оце ще коняку притяг на мою голову, мало йому оружія. Як вродиться таке неприкаяне, цепом прив’яжи — єй-право, зірветься.
Видно, щось замаячило Онисці, вона пригнулася, з-під руки лупала на дорогу:
— Ней Троянівський?.. Яшку мого не стрічав? Ще й не світало, кобилу — за хвіст і з блеску… Та не лети, як на пожежу, Чирву одв’яжу.
— Кудимових гнатиму і вашу займу.
Тепер дорога в’юнилася між валунами (і придумав же Оврам — гарбузи!), спускалася в балочку. Над балкою височів гранітний Мартин, його лисина, відполірована вітрами, блискотіла на сонці. За Мартином широким плесом розливався Інгул, вода була спокійна, марганцево-червона.
Волошка взяв ліворуч, до хати Кудима, що заховалася в терені. Низько, аж по віконниці, насунула хата старий солом’яний бриль. Ще й тином з лози відгородилася: оце толока, а це мій двір. Наче присіла в чагарях, щоб ніякі бурі не тривожили спокій.
"Як обійшли Кудима німці? — роздумував по дорозі Волошка. — Може, тому, що хата на відшибі, а може, із-за Федьки?.." Дивно робиться на землі. Одного батька сини, а мирилися, як собака з котом. Антон партизанив, Федька в поліції служив. Він, отой реготун Федька, і поліцай був пришелепуватий, та все ж бігав за фріцами, як пес за возом. Спіймає Антон рідненького брата в темному кутку, наклепає щиросердо по тім’ячку, Федьці — хоч би що. Оклигає і знов до німців за пайкою. Антон — жінку за руку, узол — на плечі, з боєм-скандалом покинув батькову хату, на Купівщину відселився. Про смерть Антона різне казали в селі. Ніби він та Максим Деркач уговорили Федьку тікати до наших (неси, мовляв, собачу душу на покаяння). Потім знайшли вбитими двох, Антона й Максима, а Федька наче розвіявся в степу…
Волошка проторохтів пужалном по тину-ворзинці і тільки в двір — Кудим на поріг. Він щоразу перестрівав пастуха. "Боїться, жлобина, у хату пустити. Кисляку, думає, проситиму, хай подавиться". Кудим вийшов у кожушку, у битих валянках, підшитих сирицею (кожушок та валянки і влітку не скидав). Замість "доброго ранку" чи "здрастуйте" сказав:
— А воно, знаця, нерано вже.
Кахикаючи та стогнучи, почовгав до хліву, висмикнув шворіньок, яким притикалися драбинчаті двері. З веселим меканням висипало у двір Кудимове стадо — три кози і семеро козенят. Між ними тінню промайнула Василина — Федьчина жінка. "Чого вони як перелякані? — подумав хлопець про Василину та її дочку Надю. — Людей страхаються. Обоє зелені, немов мерці. Зачують перехожого — і попідтинню та в хату…"
Кудим спровадив худобу за ворота, пригладив цупкі, мов навощені, вуса:
— По холодку, знаця, держи кіз у затишку, де лоза й осички, а як пригріє — виганяй на гору, щоб свіжим вітром продувало.
— Та вже продує.
Кудим причинив за собою хвіртку: "Кахи-ках!" — і пішов розкидати гній. У Волошки засвербіли очі — зіпнувся, щоб нишком зиркнути у вікно. Наче серпом підкосило його. Крізь шибку, прямо на хлопця, витріщився Гавриїл. Здавалося, дідові заткнули рота клоччям: божий чоловік наминав бринзу. "Тьху сатана! — Волошка оперезав батогом козу, що стала передніми на тин і обскубувала вербові китички. — За день своє жлукто не наб’єш!"
Кози, розсипаючи зелений горошок, побігли під гору до села. Їхні ратички видавлювали чіткі сліди в грязюці. Пахло кислим молоком і стійлом. Волошка йшов спроквола, в його мозку нав’язливо крутилося: "Ой Кудиме, ой Кудиме… Ой Кудиме, Кудиме… куди дме… розідме… Ану:
Ой Кудиме, Кудиме,
Чого пузо тобі дме?
Дме мене від молока…
Молока… ка… ка…ка", — і далі не йшло. В Оврама Дині — як із торби сипляться, а в нього скрипить, рипить, мов немащений віз, а з місця — ні руш.
На горі, звідки видно Інгул та всю Мартинівку, Волошка сказав: "Тпру, рогаті-бородаті!" — і подався до ледь примітного горбика; над ним пиптиком стирчало перекинуте відро без денця. Вовка дзенькнув пужалном по димарі — вниз посипалась земля.
— Прочумарюйся, бо сонце давно поснідало.
З нори виповз сонний пом’ятий Мишко.
Погнали кіз вуличкою. Жінки виводили й своїх "маньок" чи "дуньок", сухоребре стадо поповнювалось. Мода на кіз пішла від Кудима. Він перший рознюхав, що в Долинській за лантух ячменю або вівса можна виміняти "цикавку". Виходить, був у нього хлібець, бо притяг за мотузок аж три кози з приплодом. За Кудимом й інші криничуватці, хто приховав на городі мірку зерна, брали клумачок та йшли на станцію. Все-таки хвіст у дворі та й дітям ложка молока.
У Троянів ніяких запасів не було. І Вовка найнявся до Кудима, щоб заробити на осінь кізку. Жінки обіцяли пастухові хто що: валянки, курку, якщо заведеться, Яценки — кролицю, Деркачиха — полотна на сорочку. Диня підпряг до Вовки голодного Циганчука: хай і він, сирота, чимось годується…