А вдома його стара матір уже упорала грядки на городі, від них пахтіло паром. У садку випиналась трава, цвіли вишні й десь клопотливо квоктала квочка.
Увечері тихі присмерки сідали на землю. В їх павутиння кутались ближчі кущі й німіли, зачаровані.
Тоді з далечини вставали тисячі, тисячі радісних метушливо-закоханих голосів. Кіндратові сьогодні якраз, як ніколи, не хотілось виходити з дому.
Але він згадав, що в клубі комсомол готує на неділю виставу, що з міста мали привезти пошту, й пішов.
Він ішов, а йому настирливо верещали оті тисячі дзвінких, захоплено-радісних голосів.
А навколо — пахтіння білих садів. Хтось обсипав їх порош-нею, а сам прижмурив очі і заховавсь.
По дорозі він зустрів Мокрину. Вона поверталась від криниці з водою. Це була міцна смуглява жінка. Темні очі її світили синюватими баньками. І ці очі, й усе молоде пахуче тіло щоразу хвилювало Кіндрата, як він з нею зустрічався.
Він ніколи не говорив з нею приязно. Та знав, що її дзвінкий сміх і смугляві очі до болю вражають йому серце, і якісь солодкі й пристрасні почуття піднімають зісподу.
— Чом не йдеш на вулицю, Мокрино?
— А чого ж! Ось зараз і піду,— легко відповіла вона.
— А до нас у сільбуд чому не заглядаєш?
— А чого мені туди? Як граєте, я приходжу. Кіндрат похитав головою.
— Бач якої ти! А я ще збирався свататись до тебе.
— Он який ти! — і Мокрина голосно сміялась.— Л чого ж не присилаєш сватів?
— Та все боюсь, щоб гарбуза не дала. Вона ще гучніш зареготала.
— То треба б.поспитати!
— А що, як я поспитаю? — наблизився Кіндрат.— Що ти скажеш мені?
— То що ж,— невиразно відповіла Мокрина.
— Ой, бо! Так-таки й згодна?
— Ні-і,— вона раптом стала серйозна,— батько сказали, що за комнезама не віддадуть. Тоді, кажуть, треба на старе хазяйство.
— Ну, а ти що ж?
— А мені що ж.— І раптом підняла відра з водою й спокійно подалась у двір.
Кіндрат несвідомо похитав головою й зітхнув.
У клубі, як і завжди, було шумливо: цигарки, сміх, розмови, поодинокі викрики, суперечки, по кутках гуртування, і десь зокрема репетиція до вистави.
Серед пошти, що прийшла з району, він знайшов і повістку. На завтра його викликали до окружного міста на з'їзд комнезаму.
Кіндрат заховав повістку й почав переглядати газету. Майже на кожній сторінці він бачив поклик до відбудови господарства, розчарування й радість за кожну, навіть дрібненьку ділянку роботи, побоювання за неп — і думав: невже ж і в них нема хвилин млявості, вагання, відчування чогось іншого поза роботою?
Він цього не знав, але питав себе: що це за люди?
Цього вечора його недовго затримали в клубі, і він незабаром вийшов звідти.
Надворі він зразу ж почув: на другім кутку села тягнеться пісня, тонка й журлива, але вона глибоко хвилювала. Пісня наростала, й тоді тяглась довго, кудись далеко в безкінечний простір темних степів і гайків, і міцно стискувала серце невиразним болем.
В тій пісні Кіндрат несвідомо всею істотою відчував тепле тремтіння дівочого серця, і йому ставало важко, що він зовсім одірваний від цього життя.
Він чомусь нагадав собі, що йшли роки, довгі, довгі смуги людського життя: вмирали одні, родились нові, проходили землями війни, чуми, різні лихоліття, а пісня щовечора десь в далечині присмерків так само бреніла тепло й тужливо.
Із лук, з ярів назустріч пісні вставали кректіння жаб, спів соловейка, тужливе гудіння бугая. І тоді в присмерках родилися теплі суми й колупали серце.
Пахло яблунями і калиною, тихо баламутив струмок.
Земля цвіла й співала...
Кіндрат з розпукою питав: як може людське серце вмістити всю радість весняної землі?
І хотілось йому тисячі-тисячі років жити, щоб висмоктати всю силу земної любові.
В хаті він довго не спав, вслухаючись у звуки ночі. Важкі думки йому сідали в голову і розпускались у довгу нитку, що солодкою отрутою вплутувалась у серце. Кіндрат зітхав, перевертався й не міг заснути. Але в утомі нагадав — завтра неодмінно треба їхати до міста, на з'їзд комнезаму.
Тоді заплющив очі, засопів і швидко заснув.
Надворі сивіли роси.
Кінчик шпиля зачервонів. На коронування землі вставав новий весняний день.
Лютий 1924 року м. Київ