Ми крикнули "рах!", навалились гуртом і вбили світлячка. І повернули назад. Два тижні блукали, злі й голодні, в темних печерах, аж поки вийшли сюди, до Щербатих гір. І тоді сказав Магава:
"Я спалю не тільки Щербаті гори, а й весь ліс, всю долину — з грибами, з птахами, з лісовими чоловічками. І зроблю чорну скелю до самого океану — для наших великих парадів. Рах! За мною, печерні!"
І ми повалили з кам'яних нір і тьмою, бойовими полками рушили в долину. А ти питаєш, Квасило, чого ми тут і який нас дідько, мовляв, привів сюди, до цих поганих озер.
— Так-то воно, так, — почухав потилицю Квасило. — Тільки я не втямлю: ну добре — трощимо ми лобами ліс, а навіщо нам отой товстенький стовус, якого принесли наші розбишаки в мішку?
— А ти що, не чув? Ох темнота! В того стовуса в глибоких погребах, щоб ти знав, захована тьма-тьмуща живих світлячків. Він, мабуть, ото й послав своїх таємних розвідників у наше підземне царство, в печери, щоб взнати, хто ми такі і куди війною рушаємо. А Магава тепер потрусить вусатого, попитає його добре, а тоді підсмажить на печерному вогні.
Стражники знов позіхнули, почухали потилиці. І любенько вляглися на землі, притулившись один до одного головою. Видно, вони б ще довго говорили, багато страшних і несподіваних таємниць відкрили, та ось…
Мов грім серед тиші, раптом пролунало:
— Чхи! Чхи! — і курявою вдарило з ями.
Стражники так і підскочили.
— Диви! Він! Вусатий, мабуть, проснувся! Одпустило йому зілля!
— О! Шкребеться в мішку, ворушиться! Чуєш!
Буваліший стражник, якого друг називав Дригайлом, оглянувся і зашепотів напарникові на вухо:
— Лізь, Квасило, та розв'яжи його. Бо ще скаже нашому сокрушителю, що тримали його в мішку зв'язаного, — не обберешся біди. Магава, він такий: або щоб наказ виконав, або голову з пліч!
Квасило одним оком глянув у яму, де, як йому здалося, стояла бездонна тьма, і сказав:
— Давай краще вдвох. Ти перший, Дригайло, а я за тобою.
— Ні, давай — ти перший, тоді я за тобою.
— Давай разом, брате. Ось так, на пузі, поїхали. Бух! Гуп!
З розгону вони впали на бідного Сиза, який лежав у мішку скорчившись. "А щоб вам гнила колода, а вашій мамі гарбуз!" — пробурмотів Сиз, бо йому ще одну гулю посадили на лобі.
Мішок розв'язали, і хоробріший вояка, печерний, грізно попередив Сиза:
— Ти лежи в мішку, чуєш? Лежи тихо, поки ми не виліземо з ями. Бо як той, ми зразу списа наставимо!
Вони хапливо поповзли, штовхаючись і стягуючи один одного в яму. Заковзали колінами по вогкій печерній стінці і тільки вже там, нагорі, гукнули:
— А тепер вилазь!
Одне слово, звільнили Сиза. І вчасно. Бо скоро прогриміли під землею голоси — від сторожі до сторожі, все ближче й ближче:
— Рах! Рах! Бранця, вусатого діда — до ніг сокрушителя!
Сиза оточили з усіх боків і повели під мечами. Нарешті власними очима він міг оглянути, де він, куди потрапив.
Вели його темною кам'яною печерою. Двох стражників, Квасила й Дригайла, чомусь залишили коло ями, тепер охорону й конвоювання взяли на себе печерні зброєносці — ті ж волохаті здоровили, які ганялись за Сизом і Чубликом в лісі. Це були грізні й безстрашні воїни. У ведмежих плащах-накидках, товстолапі, з суворими бородатими лицями.
Сиз ішов між ними, посмоктуючи порожню люльку. Він помітив, як за ним, під високою стелею печери, пролітає невидима тінь — його добра сердечна зозуля.
Довго тяглись темні катакомби. І от вступили вони в перший грот, і Сиз побачив картину, од якої у нього аж настовбурчилося волосся: здавалося, тут відбулося недавно побоїще — на підлозі, на кам'яних плитах покотом, впритул лежали немолоді вже бородаті воїни і завзято хропли. "Це болотні приблуди-найманці, вони серед воїнства — найбільш плохенькі", — почув Сиз над вухом пташиний голос. "Ого! — подумав Сиз. — Добре мені плохенькі. Ведмедя кулаком повалять!"
Маленька зозулина тінь летіла під стелею, ніхто її не помічав, крім Сиза. А його вели вже другим гротом, ще більшим за перший. І тут картина повального сну й хропіння. Воїнство вихропувало так, аж дрижали стіни кам'яного підземелля. "Це печерні кулачні бійці, їм найбільше довіряє Магава", — почувся пташиний голос над Сизовим вухом.
Щільніше обступили печерні воїни Сиза і повели його в третій грот. То був величезний підземний зал, стеля якого губилася десь високо в темряві. І якщо там, де спали воїни, чулося оглушливе хропіння, то тут панувала абсолютна тиша. І ще… Ось він, той чорний вогонь, про який говорили стражники. Справді, то було дивовижне видовисько, від якого здригнувся Сиз: посеред залу, на камені, палахкотів червоною смужкою жар, жар такий, як від добрих дров. А от полум'я!.. Воно здіймалося вгору двома чорними крилами, і якщо дивитися на жар, на полум'я, то виростав на очах з вогню хижий чорний ворон, змахував, розвівав крилами, і від жару несло не теплом, а морозним холодом. і
Тут же помітив Сиз: під чорним вогнем сидів якийсь маленький згорблений дідище. Весь він заріс, заплутався чорною бородою. Здавалося, сиділа на землі сама борода, і крізь неї, крізь пасма густої бороди холодним блиском дивилися на вогонь маленькі очі. Дідисько щось таємниче шептав і розтирав попіл на кам'яній плашці. "Оце він і є, головний їхній маг", — знову пролунав тихо пташиний голос. Минули і третій зал. І тут згори, немовби із самих кам'яних склепінь, загриміло:
— Нижче голови! Входимо до його могутності сокрушителя скель і повелителя підземних громів!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Сиз перед ликом Магави Першого. Білий кінь. Сльози старого Лапоні. Треба рятуватися!
Сиза привели в найглухішу печеру, в похмурий, ніби обкурений димом, палац. І ільки Сиз ступив за поріг… Він і не помітив, як один маленький чаклун, що стояв за кам'яними дверима, нишком ударив у долоні. І в палаці, який був вирубаний у чорній підземній скелі, раптом спалахнуло світло — якесь дивне світло. Для печерного воїнства все тут залишалося таким, як було, все тонуло в глухій підземній темряві. А Сизові здавалося, що з кам'яних стін лилося нібито нічне, сизувате, меркле світло. Правда, від нього, як від ядучого диму, чомусь сльозилися очі.
Сиз трохи покліпав, протер очі і побачив: під стіною, на розкішному кріслі, сидів могутній витязь у дорогій царській одежі, гаптованій шовком і коштовним камінням. Однією рукою він спирався на спис, другою — на лев'ячу спинку підлокітника. Над ним стояв, закусивши вудила, білий, з пишною гривою кінь, а ще вище, на кам'яному карнизі печери, сиділа й хижо дивилась униз — хто ви думаєте? — вже знайома нам птиця Куа.