Взимку смертність в лазареті збільшилась. Зусилля, яких докладав Веселовський, щоб врятувати товаришів, допомагали тільки частково. Приміщення не опалювалось. В хуртовину снігу набивало повен коридор. Харчували смердючою, ніколи не соленою баландою — двічі на добу по півлітра. Хворі й поранені вмирали десятками. Живих від мертвих начальник шпиталю відділяв так: заходив уранці до палати, де покотом лежали на підлозі полонені, і підраховував: котрі покрились інеєм, залишити,— це живі, а на котрих іній не впав, вивезти. Мертві не вкриваються інеєм. Так була врятована, до речі, поранена медсестра Галя Королькова, долею якої Ляля особливо турбувалась. Веселовський зняв з неї іній заздалегідь, а вахта, що вивозила трупи, завезла Королькову до однієї з Ляли-них знайомих, одержавши за це двоє курей.
Передбачалось, що весною, як тільки полонені, члени підпільної групи, більш-менш одужають і стануть на ноги, їм буде влаштована колективна втеча. Веселовський запевняв, що до весни їхні рани загояться.
III
Весна настала.
Ляля прийшла в крігслазарет надвечір. Ні начальника шпиталю, ні санітарок уже не було. Тільки варта стояла на дверях та полонені стогнали в палатах.
Веселовський мешкав у кінці темного коридора, в кімнаті, що правила йому і за житло, і за перев'язочну, і за аптеку. Плісняві вогкі стіни, купа гіпсу в кутку, ліжко, тапчан, вузьке заґратоване вікно з розбитими шибками. Коли Ляля зайшла, лікар саме щось читав, стоячи в білім халаті коліньми на ліжку і припавши чолом до самих ґрат. Вечоріло, і світла в кімнаті вже не вистачало.
— Добривечір, Лука Дмитрович,— привіталась Ляля, ступивши через поріг. Щоразу, як вона заходила в цю конуру їй пробігав терпкий мороз поза шкірою.
Лікар повернув до неї свою широку, як лопата, бороду.
— Здрастуйте, Лялю,— і встав дівчині назустріч. Лікар був зовсім низенький, і борода його здавалась непропорційно великою порівняно до всієї постави.— Прошу сідати...— Він розвів руками: де ж сісти. З бридливим сумом глянув на тапчан, повний блощиць.— Сідайте на тумбочку.
Дівчина стояла напроти заґратованого вікна замислено, немовби щось напружено пригадувала.
Густі сутінки вже залягли над землею, над темним, огородженим дротом подвір'ям із стайнею в протилежному кінці. Тільки високе небо над стайнею було ще світле, майже біле, засвічене останньою вмираючою барвою заходу, що згасав десь праворуч, невидимий з вікна. Ляля, "освітлена тим небом, стояла зовсім бліда і, здається, не помічала в цю мить ні подвір'я, ні неба, ні самого Веселовського.
— Лялю, чому ви така? — запитав лікар. Дівчина обернулась до нього, болісно звівши брови,
мов пізнаючи його.
— Щось сталося?
— Сталося,— важко сказала вона.— Сталося, Лука Дмитрович.
Лікар підсунув на лоба окуляри з єдиним надтріснутим скельцем. Розправив широкі плечі:
— Що саме?
— Загинув загін товариша Купріяна.
— Що-о?
— У Заворсклі... загинув.
— Увесь загін?
— Треба думати, що так.
— Це неможливо,— заходив лікар по кімнаті,— це неможливо!
— Що неможливо?
— Щоб весь загін. Хтось та залишився.
— Залишились... ми з вами,— сказала Ляля.
— Отож-бо. І загін повинен бути. Треба створювати самим!
— Ради цього я й прийшла, Лука Дмитрович. Є ухвала організації: залишити Полтаву, вийти в ліси.
Лікар зупинився серед кімнати.
— Нарешті,— полегшено зітхнув він.— Нарешті з цієї ями! — і вдарив ногою по тапчану.— Як ми тут не задихнулись...
— Першими вийдете ви, ваша група. Зможете?
— Коли?
— Хоч завтра.
Лікар хвилину помовчав.
— А ножиці для дроту?..
— Ножиці й махорку вам передасть завтра вранці санітарка Паша.
Веселовський подумав.
— Завтра вночі ми й вийдемо.
— Явір зможе?
— Явір ще загіпсований. Але я зніму йому гіпс. Я, власне, навмисне тримав його в гіпсі, щоб не перевели в концтабір.
— Кучеренко зможе?
— В Кучеренка ще рани гнояться. Але зможе.
— Жаркова?
— Зможе.
— Обгаїдзе?
— Зможе.
— Івакїн?
— Зможе.
— Ви? — усміхнулась Ляля.
— О, цей зможе,— відповів Лука Дмитрович про себе, і очі його поринули в зморшках широкої добродушної усмішки.
— Ви вже обрали місце, де маєте пробиратись?
— За це не турбуйтесь, Лялю. Ми старі стріляні горобці. Я вже вивчив кожну колюч,ку на цій огорожі. Он там, подивіться, біля стайні жолобок є такий,— бачите?..
— Не бачу!
— Тю, я короткозорий, та бачу. Є жолобок під дротом. Якщо перерізати найнижчу нитку, то можна виповзти тим жолобком, хнавіть не риючи землю. До війни, правда, я не проліз би там: черевце мав солідне, а тепер пролізу.
— Хто з вартових стоїть завтра вночі?
— Карл і Франц.
— Які вони на посту?
— Карл нічого. Весь час мугиче собі під ніс Лілі Марлен. А Франц — сторожкіший. Тільки його завжди ставлять на вході. Головне — Карл...
— Надієтесь, що Карл не помітить?
— Надіюсь.
— А якщо помітить?
Лікар взявся за бороду, замислився.
— Якщо помітить, то, звичайно, без попередження— всіх... покладе на місці.
Обоє помовчали.
— На всякий випадок,— сказала Ляля,— ми виставимо своїх. Вони цілу ніч слідкуватимуть за вахте1-рами... Так що ви не хвилюйтесь.
— Не буду,— згодився Веселовський.— Я звик завжди уявляти собі кращий кінець, ніж гірший. Тільки б не трапилося це під дротом... Хай хоч вб'є, але щоб уже за дротом, на волі.
— Ні, хай краще цього не трапиться, Лука Дмитрович. Хай все обійдеться щасливо.
— Хай. Потім?
— Потім ви йдете просто до Шведської могили. Там уже вас чекатимуть Сапіга й Пузанов. З ними все уточняєте остаточно і забираєте зброю. Правда, на всіх не вистачить...
— Дай нам до лісу. Лялю,— гаряче прошепотів Веселовський,— добудемо і на всіх. З'єднаємось з іншими загонами, підемо рейдом по Україні!
Лука Дмитрович молодим рухом скинув геть окуляри, як непотріб, і, підвівши голову, зупинився примруженим оком на розбитій шибці вгорі.
— Весна,— сказав він.
У розбиту шибку тягло свіжістю, духом поля, весняних лісів. Небо повнилось синявою,— лікар не міг відвести від нього очей. Невже справді через добу чи дві кінчиться оце животіння в чотирьох пліснявих стінах і почнеться справжнє життя, гідне людини?
— Тут ми вже більше не зустрінемось з вами, товаришу Веселовський,— сказала Ляля.— До зустрічі — там. На просторі!