Як тільки пройшла чутка про заворсклянський розгром, організація "Нескореної Полтавчанки" поширила по місту листівки, закликаючи не вірити окупантам, не вірити, що загін товариша Купріяна знищено.
Молоді підпільники справді деякий час не могли, не хотіли собі уявити, що весь цей партизанський загін перебито. З нетерпінням чекали Безрукого. Чекали день, чекали два, а він не приходив. Так і не прийшов.
1 Області (нім,).
Це значило, що трагедія справді сталася і зв'язок з загоном товариша Купріяна обірвано назавжди. В організації постало питання, як далі бути. Головний загін рейдував у цей час далеко в північних районах області, і зв'язатися з ним зараз було не так просто. Попробувати знову через радгосп? Але звідти прибігала на один день Люба Іллєвська і розповіла, що там за зносини з партизанами окупанти забрали кілька родин і вивезли невідомо куди. Забрали і Марійчиного батька, а Марійка ховається по людях.
Треба було негайно вживати заходів. Леонід запропонував самим іти в ліс, "на простір". На цей раз його підтримала й Ляля.
— Ми замінимо загиблий загін,— говорила вона на останньому засіданні.— Ми візьмемо ім'я товариша Купріяна і будемо продовжувати діяти під цим іменем. Хай всі думають, що це й досі діє секретар райкому.
— Треба прищеплювати віру людям! — вигукнув при цьому Серга.— Рятувати народ від зневір'я!
— Не треба його рятувати! — розсердився раптом Сапіга, викликаючи подив товаришів.— Народ не потребує цього!.. Від цього він врятований не нами і задовго до нас.— Сапіга підвівся схвильований.— Хіба ми, підпільники, могли б зараз прищепити цю віру людям, якби вона не жила в них ще з наших, радянських часів?!
Було вирішено виходити в "гоголівські місця" — в Диканські ліси. Всі розуміли надзвичайність цього кроку, розуміли й те, що найменша похибка тут коштуватиме життя багатьом. Треба було все передбачити і до всього підготуватись якнайретельніше. Сапіга, як людина військова, виробив детальний план виходу.
Першою мусила вийти група членів організації, яка складалася з військовополонених крігслазарету на чолі з лікарем Веселовським. Вони забирали з собою наявну в організації зброю, зокрема другий кулемет, зібраний Пузановим при допомозі робітників заводу "Метал". За цей час ядро організації повинно було підготувати в місті собі на зміну нове ядро, передавши йому явки і надійні зв'язки. Одночасно з цим вирішено послати з Полтави одного з товаришів через фронт зв'язатися з штабом партизанського руху.
Зробивши все це, саме ядро на чолі з Лялею Убийвовк теж залишає Полтаву і виходить в "гоголівські місця". Там зустрічається з групою Веселов-ського для спільних дій.
Такий був план. Як тільки його було схвалено, Ляля пішла в крігслазарет до Веселовського.
Ще з осені німці обнесли колючим дротом приміщення колишньої дитячої поліклініки по вулиці
Фрунзе і влаштували там шпиталь для радянських військовополонених. Шпиталь мав назву "крігслаза-рет".
Обслуговуючий персонал його складався частково з цивільних, які працювали в поліклініці до війни, частково ж із самих військовополонених, які мали медичну освіту.
Через санітарок, які ще змалку бавили білявеньку одиначку лікаря Убийвовка, Ляля познайомилася взимку з лікарем Веселовським — керівником підпільної групи в лазареті.
Військовий лікар третього рангу Веселовський, командир медсанбату однієї з відступаючих частин, поранений і взятий під Полтавою в полон, був спочатку сам кинутий до цього лазарету на "лікування". Звичайно, ніхто тут нікого по-справжньому не лікував. Поранені лежали в палатах, зогниваючи живцем. І все-таки тут було незрівнянно краще, ніж у загальному таборі військовополонених, розташованому в бараках край міста. Там весь час свистіли палиці,— в шпиталі їх не було. Там люди, не вміщуючись у помешканні, барложились в будь-яку негоду просто на подвір'ї,— тут був дах над головою. Там затоптували один одного на смерть, товплячись біля казанів з баландою,— тут баланду розносили санітарки.
У перші дні свого перебування в шпиталі Веселовський познайомився з одним пораненим, що лежав із ним поруч. Цьому пораненому ще десь наші встигли похапцем накласти на ноги шини. З цими шинами він і попав у полон. Невдало накладені, зараз вони буквально врізалися, в'їлися йому в тіло. Нелюдський біль палив його днями й ночами, пиляв тупими ножами постійно, не відпускаючи ні на мить. Коли привезли Веселовського, поранений уже не кричав. Він уже порвав голосові зв'язки і тепер лише хрипів. Флегматичному баварцеві, начальникові шпиталю, до цього було мало діла.
Веселовський вирішив зняти йому шини. Ледве сам пересуваючись на ліктях, він підповз до товариша і став звично розривати бинти, що ними була прив'язана шина. В цей момент хтось стусонув його в спину. Озирнувся: над ним, стежачи за його рухами, стояв начальник шпиталю.
— Медик? — запитав німець.
Мусив зізнатись: — Медик.
Тут же баварець призначив його "головним хірургом" крігслазарету.
Головного хірурга за ворота, звичайно, теж не випускали, але тут, всередині, йому надавались деякі бодай відносні права.
. Ляля, розпитавши про Веселовського в санітарок, які не могли нахвалитися своїм лікарем, сказала, що вчилася в Харкові з якоюсь Веселовською, мабуть, чи не його донькою. За незначного хабара вахтери пропустили дівчину до шпиталю, і вона познайомилась з самим Веселовським, батьком вигаданої подруги. Відтоді Ляля щотижня, а іноді й двічі на тиждень приходила в крігслазарет. Начальник шпиталю якось цим зацікавився і запитав хірурга, що за дівчина так часто ходить до нього з якимись книжками та продуктами. Веселовський пояснив, що це університетська подруга його доньки. Вона, мовляв, носить йому, Веселовському, Чехова та Джека Лондона, а хворим — їжу, бо вона філантропка. Баварець заспокоївся. До того ж на все навколо, і на філантропію в тім числі, він дивився крізь пальці.
Веселовський через одну з санітарок теж був зв'язаний з загоном товариша Купріяна і за його вказівкою створив підпільну групу в самому німецькому пеклі — в крігслазареті. До її складу ввійшов і той поранений, якому лікар свого часу зняв шини. Врятований ним — як з'ясувалось опісля — був політрук-ар-тилерист Явір.