— Лялю, він не літає, він наче грає, впивається своїм польотом,— шепотіла Надія Григорівна, стоячи з Лялею в садку.— Грає, як молоде орля, що відчуло вже власні крила і вперше знялося в небо!
Ляля мовчала.
— Мамо, то Марко,— згодом сказала вона, стежачи за літаком невідривним поглядом.— Я певна, що то Марко.
Літак, покружлявши над містом, ліг курсом на схід, набираючи висоту і скупчуючи на собі останні відблиски сонця. Вибухи снарядів у вечоріючім небі ставали дедалі помітнішими.
Наступного дня Лялю одвідав Безрукий. Одразу ж після його візиту в Іллєвського відбулася коротка нарада. Ляля повідомила товаришів, що тепер треба чекати повторних нальотів. Треба готуватись до зустрічі.
Такий наказ було одержано від товариша Купріяна через Безрукого. Готуватись! Зустрічати!.. Ляля і Пузан ов найважливіше брали на себе...
В цей день Надія Григорівна помітила, що донька готується до чогось незвичайного. Не стільки навіть помітила, скільки відчула вразливим чуттям матері щось особливе в Лялиній поведінці, мимоволі ловила найтонший її нервовий порух, що прохоплювався в дівчини, коли вона згортала серветку, чи позирала у вікно, чи одягалася. Внутрішня напруга, сторожкість. Навіть вії в доньки були сьогодні якісь ніби насторожені.
— Ти наче перед вінчанням,— сказала мама, дивлячись, як старанно Ляля вкладає перед люстром свою зачіску.
— Який же він був, мамо, вчора,— говорила повільно Ляля, не обертаючись від дзеркала.— Наче прилетів з іншого світу — прозорого, весняного, сміливого...
Зрештою, сьогодні вся Полтава була в радісному збудженні після вчорашніх відвідин. Забігав на хвилинку Сапіга, незвичайно привітний, і насамперед звернувся до тьоті Варі та до Надії Григорівни немов з по-з дор овленням:
— Бачили?
— Хто його не бачив,— відповіла тьотя Варя лагідніше, ніж звичайно.
Потім Сапіга зачинився з Лялею в її кімнаті, і з півгодини вони про щось енергійно радились. З уривка мимохіть (чи й не зовсім мимохіть) підслуханої фрази тьотя Варя зрозуміла, що Сапіга щось приносив Лялі і чимось навчав користуватись.
— Чого він може її навчити? — скаржилась потім тьотя Варя Надії Григорівні.— Вона й без нього вчена.
Незабаром Сапіга пішов, а за ним через кілька хвилин вийшла з дому й Ляля. В цей день знайомі бачили її то на Жовтневій, то біля кінотеатру, то вона проходила під руку з якимось юнаком повз центральний міський ресторан, де тепер був ресторан тільки для німців — nur für Deutsche. Вечорами там збиралась тилова офіцерня.
Обличчя Лялине було в цей день щасливе, з тінню тої щасливої боязкості, розбентеженості, яка з'являється в дівчат справді лише перед довгожданим одруженням.
— Чи вона часом не виходить заміж? — говорили серйозно про Лялю ті знайомі, хто бачив її в цей день.
Повечерявши дома, Ляля знову зібралася йти.
— Може, я затримаюсь, так ви тут не хвилюйтесь, будь ласка. Без паніки.
Мама проковтнула зітхання. "Не хвилюйтесь..." Хіба це можливо для матері — не хвилюватись? Хіба вона буває коли-небудь хоч на мить спокійною після того, як Ляля вийде за поріг! А надто ж сьогодні, коли донька, виходячи, вже біля дверей обернулась і обвела поглядом кімнату і рідних, немов прощалася.
Знала б мама, де зараз її Ляля, її ніжна, тендітна "мамина донька"!..
Сидить вона в підвалі зруйнованого кількаповерхового будинку. Під нею холодна металева покруч та бита цегла, а над нею — зорі, алмазно чисті зимові зорі.
До війни Ляля часто бігала до цього будинку, де жила одна з найулюбленіших її вчительок Віра Ми-нівна Кричевська. Тепер від будинку залишилась тільки клітка, короб, вигорілий всередині, занесений снігом. У підвалі, який, мабуть, правив мешканцям на початку війни за бомбосховище, зараз було навалено повно різного металевого брухту. Ляля стояла посеред тієї захаращеної ями і дивилася вгору. Як із занедбаного, вимерзлого до дна колодязя, виднівся звідси шмат зоряного неба над головою. Зорі, зорі!.. Колись дивилась на вас з обсерваторії, вивчала вас у телескоп! Не думала, не гадала вивчати вас ще й з таких цегляних колодязів-телескопів. А бачить вас і розуміє вас звідси краще, ніж з обсерваторії Харківського університету.
Важкі стіни дихали холодом, як вічна мерзлота. Не вірилося, що тут колись жили люди, жила ота делікатна і зовсім сива Віра Минівна і Ляля бігала до неї в куценькому платтячку з наївними стрічками в тоненьких косичках. Потім вона, уже струнка, блакитноока десятикласниця, приносила сюди з подругами учительці квіти, перший синій весняний сон. А ще пізніше — студенткою — приходила в гості, і кімната Віри Минівни уже здавалась їй меншою, ніж раніше, і сама Віра Минівна здавалась меншою. Вона не знала тепер багатьох речей, що їх знала Ляля, і дівчині жаль було своєї старої доброї вчительки. Віра Минівна боялась відстати від науки, прагнула "йти в ногу" і ставила своїй учениці такі запитання з астрономії, які Лялі здавались просто наївними. Однак дівчина приховувала це від учительки і відповідала серйозно, терпляче та якомога ясніше. Часто Віра Минівна просила дівчину щось продекламувати, і Ляля читала:
Добро втратити — небагато втратити! Честь втратити — втратити багато! Втратити мужність — втратити все! Тоді краще було б не родитись.
І вчителька, дивлячись на неї, схвильовану, понад міру заглиблену в читане, говорила:
— В тобі, Лялю, почуття обов'язку було завжди найсильнішим почуттям. Взагалі в своєму класі це я в багатьох з вас помічала.
— Ви помічали, Віро Минівно? — сміялась Ляля.— А хто ж нас виховував саме такими? Хто навчав нас ставитися з презирством до тих, що можуть жити безтурботними метеликами? Хіба нема і вашої частки в цьому, Віро Минівно?
Хто міг передбачити тоді, дивлячись на неї, життєрадісну десятикласницю чи студентку, у віщо виллються згодом ці думки про обов'язок? Якій ворожці під силу було сягнути в безхмарну дівочу долю, прорікти, що на дні будинку, де мешкала твоя вчитель-ка в цій задичавленій ямі, стоятимеш, дівчино, з холодною ракетницею, затиснутою в руці?
Наставивши вухо з-під беретки, Ляля вслухалася в небо, наче воно могло до неї заговорити. А воно мовчало, 1 дівчині чути було тільки глухі звуки бравурної музики, що долітали з ресторану.