Моторизовані, добре споряджені команди факельників розсипались по місту. До об'єктів, які могли не загорітись одразу, було заздалегідь завезено соломи. Крім того, машини з пальним весь час курсували поміж кварталами. Знялися пожежі, загриміли вибухи в різних районах міста. Найміцніші об'єкти висаджували в повітря амоналом.
Одночасно почалося полювання на людей. Стріляли без попередження по першому-ліпшому, хто попадешся командам на очі, боячись, щоб ніхто не побачив їхню роботу.
Вже 21 вересня жодної живої душі не видно було на вулицях. Населення замурувалося під землю, тікало з центру на околиці, в Заворсклянські ліси та яруги. Між спустілих кварталів гасали тільки сатанинські команди факельників, підпалюючи місто і вишукуючи мешканців.
І все-таки хтось був у місті і керував народним опором. Тричі палили окупанти музей, і тричі хтось невідомий гасив його. Навкруги було начебто глухо й безлюдно, а тим часом після кожної ночі в різних районах міста окупанти підбирали своїх факель-ників-мотоциклістів, що лежали з розкраяними черепами на брукові. У двори німці не зважувались заходити по одному — тільки групами. Палили, озираючись на всі боки.
Великий густий дим огортав місто. Земля, будинки і навіть дерева просмерділи толом та гаром. Важко було дихати. Вночі на десятки кілометрів було видно навкруги, як горить Полтава. Моторошно багряною раною відкрилося небо над нею. А тим часом всіма шляхами і без шляхів ішли зі сходу полки 2-го Українського фронту. Здіймались з фронтових аеродромів ескадрильї, які незабаром здобудуть собі ім'я Полтавських.
Коломацьким шляхом від Чутова, Іскрівки на максимальній швидкості мчали потужні КВ з десантам . Вони мали завдання з ходу ввірватись до міста з боку Південного вокзалу, не затримуючись, форсувати Ворсклу.
Командиром екіпажу однієї з передніх бойових машин був гвардії лейтенант Марко Загірний.
Радгосп "Жовтень" усі ці дні жив напруженим, повним тривог життям.
Одного дня шеф з перекладачем примчав на своїй легковій з міста і, не заїжджаючи до контори, гайнув у поле. Підлітав до орачів та сівальників і, не встаючи з машини, наказував кидати роботу. Хіба вони не чують, що вже за спиною гримить?.. Чи не вперше за всі останні роки сівальники поверталися з поля задовго до захід сонця! Хлопчаки верхи на конях, запряжених у котки, з радісним галасом скакали до маєтку, вкочуючи дорогу, як перед казковими гістьми.
Того ж дня надвечір над землями радгоспу пролетів німецький літак і з бриючого польоту підпалив скирти сіна. В навколишніх селах уже гасали команди факельників. У радгосп вони ще не заскакували: шеф заявив у конторі, що він їх сюди й нех пустить. Він не допустить паніки, бо, зрештою, все ще може обернутись інакше, він уже вчений не раз, а на випадок чого, то він, пан шеф, впорається тут і сам,— чи ж не так?
— Так, так,— підтакували всі присутні.
Хіба він не бачить, що й пан управитель; і всі робітники держмаєтку за ці роки звикли до цього, оцінили його піклування про них, і навіщо йому спеціальні команди, коли він може віддати будь-які розпорядження — і вони негайно будуть виконані? Адже він ось, облетівши свої поля, наказав кинути все — і все вимерло. Накаже навпаки — і всі роботи почнуться знову. Чи не так?
— Так, так,— відповідали йому.
Проте шеф цього разу не залишився ночувати, а кудись поїхав. Горіли по степу скирти, палали у навколишніх селах вітряки на горбах, і охоплені полум'ям крила ще крутились на вітрі.
А до радгоспних стаєнь тим часом сходились і орачі, і сівальники" і хлопчаки-погоничі. Виводили коней, розбирали збрую. Стояв біля своєї тачанки управитель-агроном з представником від партизанського загону і роздавав бригадам наряди, наче це було вранці, а не проти ночі. Сіяли цілу ніч, доки зайшов місяць, і ніколи за день не всівали стільки, як за цю ніч. А битим шляхом упродовж ночі гуркотіли на захід німецькі обози. На світанку хлопчаки з котками неквапом поверталися до маєтку. Коні, втомлені нічною роботою, густо парували.
Вранці знову приїхав шеф з якимись офіцерами, мабуть, чинами сільськогосподарської комендатури. Оглянули господарство маєтку, що наче вимерло.
Млин зупинився, стала майстерня, не деркотіли трієри біля зерносховища, ніхто не виїхав у поле.
Тільки ферма ще жила. Захопивши з контори управителя, шеф прикотив з панами офіцерами на ферму. Худобою були набиті не лише довжелезні корпуси, а й усе подвір'я довкола них. Стирлована голодна худоба ревом ревіла. її згонили сюди з усіх сусідніх "держмаєтків", щоб уже звідси гнати до Дніпра на переправи. Бекали вівці, верещали свині, мукали корови. Тепер тут були не лише сіро-українські череди, а й червоно-степові, і сименталки, і гурти швіцьких.
Шеф наказав управителеві зібрати всіх робітників ферми, виділити їм на допомогу людей з польових бригад — і хай під командою пана зоотехніка женуть худобу до Дніпра. Офіцери підрахували худобу і записали собі до блокнотів.
Стали скликати робітників. Свинарки, доярки, чабани з'явилися слухняно, з клуночками харчів у дорогу, з ґирлиґами в руках. Діди були готові йти хоч на страшний суд і зворушили шефа своєю слухняністю навіть у такий непевний час. Хлопчаки сіли на коней, дівчата гнали пішки. Незабаром череди хмарою випливли в степ і побрели на захід, конвойовані з усіх боків молодими енергійними вершниками.
Ферма вимерла, корпуси спустіли, управитель-агроном стояв зажурений. Шеф з паличкою в руці проходив порожніми корпусами, зазирав у ясла з недоїденим кормом і плакав гірко. Панові шефу було жаль маєтку. Скільки він надій на нього покладав!
Надвечір машини з офіцерами знову закупшелили по шляху до міста. А під боком у радгоспу, біля хутора Ярового, в глибокій балці, спокійно паслися різномасті череди, і чабани з ґирлиґами походжали довкола отар, готові хоч до страшного суду.
Цілу ніч радгосп знову сіяв. У зерносховищі світилося, і комірник роздавав по списку робітникам посівне зерно на збереження. Жінки розносили його клунками по домівках. Шофери загонили вантажні автомашини в кукурудзу. На складі пального закопувались в землю бочки з бензином. До самого світу ніхто не лягав спати. .