Ще нижче...
Наче входила у нове буття, у білі чисті володіння вічності.
VIII
Коли через деякий час Убийвовки цілою родиною прийшли до воріт в'язниці, там уже стояв натовп. Багато було знайомих. Балакуча завзята мати Бориса Серги. Батько Сапіги, насуплений, сердитий, з костуром. Іллєвська...
Як стало відомо, сю ніч провадились арешти в різних районах Полтави. До одних під'їжджали машинами, до інших з'являлися пішки.
— Що погано,— говорив старий Сапіга,— так це те, що брала не поліція, а польова жандармерія. Значить, справа серйозна.
Власівна розповідала, як забирали її Льоню. По нього перед світом приїхало з десяток жандармів. Виставили пости попід вікнами й на подвір'ї. Коли заходили до нього в кімнату, то штовхали попереду саму Власівну, боячись, що Пузанов буде відстрілюватись або накинеться на них. Револьвер у нього справді-таки знайшли, але він чомусь не скористався ним. Власівна тепер, заливаючись слізьми, запевняла, що це Льоня її пожалів та сам за неї пішов до острогу... Краще, б уже був стріляв, навіщо сновигатд по світу оцим старим кісткам. А Льоня, може б, і врятувався!..
— Тепер до всіх дітей прийшли батьки,— голосила Власівна,— а до нього, бідолашного, ні батько, ні ненька!
— Ой, не голосіть, Власівно, ради бога,— зупинила її Іллєвська.— Батьки-то не прийшли, із Сибіру неблизько, а зате подивіться, скільки до нього збіглося полтавчан з передачами!
Дійсно, Леонідові нанесли передач найбільше, з усього кварталу.
— Що ж їм давати? — зайшла мова за хабарників.— Курей не беруть, гусей не беруть...
— Болячки б їм, іродам!
— Тільки золото! Перекладач сказав, що тільки золото має силу.
Тюремний перекладач з фольксдойчів, який уперто називав себе "Іван Іванович", був знайомий Костю Григоровичу. Лікар якось узимку зарятував дружину "Івана Івановича", сердечницю-істеричку. Тепер Кость Григорович вирішив цим скористатись. Через вартового він викликав перекладача до воріт і, пообіцявши йому хабара, попросив інформації. Перекладач запевнив, що ні Лялі, ні іншим ніщо особливо не загрожує. В гіршому випадку відправлять у Німеччину з черговим набором. Все нібито зайшло через радіоприймач, виявлений десь там у молоді на Подолі... Лялю, очевидно, після допитів відпустять додому, якщо добре попросити. Декого з радистів відшмагають, як шмаркачів. А дехто, як, наприклад, Пузанов, мабуть, загримить і в рейх, у концтабір...
Такі були перші відомості. Кость Григорович, звичайно переказав усе це родичам заарештованих, що зібралися тут, і всі одразу підбадьорились. Надія Григорівна посвітлішала на виду, взяла чоловіка під руку і знеможено сперлася плечем об його плече. Вона була сьогодні вся тиха й м'яка, як лляне врун о.
Тьотя Варя тримала в затиснутій жмені свої дівоцькі золоті сережки.
Раптом усі розмови разом урвались. З брязкотом відчинилася тюремна брама. На вулицю повільно виїхав критий грузовик, повертаючи вздовж Фрунзенської до центру.
В машині, в самім задку, сиділи вартові з автоматами напоготові, а в глибині будки було повнісінько молоді.
Надія Григорівна одразу загледіла Лялину золоту голівку.
— Лялю!
— Мамо! — відповіла Ляля дзвінко, майже весело.— На допит!..
— Серьожо! — вигукнула Іллєвська, стаючи навшпиньки і витягуючи шию.— Серьоженько!
Його, маленького, не видно було з-за інших, а голос сина, дзвінкий, бадьорий, Іллєвська почула десь із кутка.
— Я тут, мамо!
Валентин зовсім не виглянув, соромлячись на людях ніжнощів з батьками. Патлатий Льонька Пузанов у розстебнутій гімнастерці широко посміхався всім.
Машина набирала швидкість, люди, юрмлячись, кинулись за нею бігцем. Хтось спіткнувся, у когось хлюпало цівкою молоко з пляшки.
— Не біжіть,— задихаючись, стримував жінок старий Сапіга.— Раз на допит — значить, на Комсомольську.
Подружжя Сорок мовчки бігло поперед усіх.
Машина справді повернула на Комсомольську, де в приміщенні 10-ї школи, в якій свого часу вчилися Ляля і Серьожка Іллєвський, розташувалась тепер польова жандармерія.
Напроти школи авто зупинилось. Першими на землю сплигнули вартові, гупнувши чобітьми, як залізними. Потім зіскочив Леонід. За ним легко випурхнула Ляля, тримаючи пальто на руці, простоволоса, життєрадісна. Вискакували інші арештовані, підхоплюючи одне одного на льоту.
— Серьожко,— звернулась Ляля до Іллєвського з якоюсь особливою сердечністю,— ти впізнаєш нашу школу?
Серьожка глянув на двоповерховий будинок, обнесений високо дротом, і нічого не сказав.
Арештованих чомусь повели не через парадний хід, а через шкільну сторожку, в якій Ляля за десять років навчання не була жодного разу. Тому їй справді здалося, що школа зовсім не їхня. Проте, як тільки вони перейшли сторожку й опинилися в довгому коридорі, Ляля одразу його впізнала. На одних дверях ще висіла давня табличка: "VI А". Ляля оглянулась на Іллєвського, що ступав за нею:
— Впізнаєш, Серьожко?
Німець прикрикнув на неї. В Серьожки сльози бризнули з очей.
Повернули коридором праворуч. Двері всіх класів були позачиняні. VII клас, VIII клас, IX клас — мерехтіло Лялі в очах, як маячіння. Кожна з оцих табличок живцем шматувала їй серце. Проте, ідучи в гурті, зовні вона здавалась майже безтурботною. Наблизившись до одних дверей, конвоїр взявся за ручку і ніби вихопив їх з одвірками: заходь.
Це був кабінет біології. Колись тут в урочисті дні відбувалися загальношкільні збори, малята і старшокласники виступали з декламаціями та скетчами. Тепер приміщення було пусте — ні столів, ні стільців, ні гербаріїв під склом. Лише на голих стінах де-не-де затримались повиті павутиною таблиці, наочні картини з ботаніки. Добре знайомий Лялі леопард і досі насторожено ступав у джунглях. Пузанов глянув на звіра, чомусь просяяв і завів на весь голос:
Хлебом кормили крестьянки меня, Парни снабжали махоркой!
Конвоїр пригрозив співакові автоматом.
Незабаром з'явився перекладач, молодий, джигунис-тий, в шовковій синій сорочці із закоченими до ліктів рукавами, і оголосив усій групі арештованих таке: по-перше, вони будуть тут чекати, доки пан слідчий викличе, кого треба; по-друге, вони мають стати навколішки в цьому залі в шаховому порядку і не розмовляти поміж собою.