Ляля одним стрибком опинилась на ґанку, залетіла
в кімнату. ......
— Ви тут сидите і нічого не чуєте! — радісно закричала вона.— Гримить же!..
— Що гримить?
— Фронт!
Всі висипали за нею на подвір'я. Стали слухати, але ніхто не чув ніякого грому. Зараз навіть Ляля не чула його.
— Це, Лялю, тобі вже вчувається,— сказала тьотя Варя.
— Як же вчувається, коли загриміло наяву!.. Та ще так свіжо, розлого, чудово!.. Якось пластично ніби!..
— А може, це й справді вже перший грім загуркотів,— невпевнено сказав Кость Григорович, оглядаючи обрій на сході. Але весь обрій був зоряний.— Чи, може, де бомбили далеко...
— Бомбить не так,— заперечила Ляля.— Я ж кажу: по всьому обрію, якось вигинаючись, пластично...
— В який край? — запитала мама.
— Туди, як над Мерефою, над Харковом чи навіть над Богодуховом... А чш-ш!
Десь стороною високо йшли літаки. Прожектори гайнули по небу. Височезні світляні колони підводились, валились і знову підводились уже в іншому секторі неба.
— На Кременчук,— визначив Кость Григорович, ведучи вухом за високим вуркотанням моторів.
Раптом Ляля вхопила матір за плече:
— Ти бачиш, мамо? Бачиш, он-он пропливають, як світлячки...
— Бачу... Але ні, то зірка... Ага, бачу, бачу...
Гул поступово затих, прожектори вляглися, над землею запанувала зоряна темрява.
— Час уже спати,— нагадала тьотя Варя і стала підійматись східцями. За нею пішов Кость Григоровичі Мама чекала Лялю.
— Ти йдеш, мале?
— Я ще трошки подихаю, мамусько!.. Така ніч! Зоставшись сама, Ляля знову прислухалась. Невже
то справді тільки десь бомбили? Але ж, розкотилося по всьому обрію!.. Цікаво буде запитати завтра, чи ще хто-небудь чув з товаришів. Товариші!.. Де зараз Веселовський і вся група? Де вони ночуватимуть єю ніч? —В--степах, чи в лісах, чи в яругах... Дівчина уявила собі, як через кілька днів вони вже зберуться цілим загоном. Різкий Сапіга з потемнілим обличчям сяде на лісовий пень, заговорить, рубаючи слова: "Нам потрібна така диверсія, щоб потрясла місто!.." Серьожка стоятиме здивований, як у незнайомім царстві. А Льоня? Льоня, цей вроджений лісовик, там зовсім розквітне... Лука Дмитрович буде хитрувато посміхатись собі в бороду. Вночі вони вийдуть до залізничної колії і візьмуться за роботу. Перший німецький ешелон, ідучи на фронт, загримить під укіс катастрофічно зникаючим ревищем дерева й металу. Загін товариша Купріяна діє! Вони відновлять зв'язок з підпільним обкомом, одержать вказівки, зв'яжуться з іншими загонами... Сили їхні зростатимуть з кожним днем... До них ітиме відчайдушна молодь, уникаючи мобілізації, до них вливатимуться втікачі з смертельних крігсгефангенер-лагерів. Буде час, коли вони вже відчують себе настільки зміцнілими, що вдарять спільними силами на Полтаву!.. Загони народних месників у місті!.. Переб'ють усіх окупантів та запроданців і піднесуть над містом червоний прапор. Такий високий, щоб сягнув до хмар, щоб видно,було його всім-всім. Прапор невмирущого танкового полку!.. Тоді й Марко побачить його десь звідти, здалека, і догадається, що це — вона!..
Навколишні садки вже перетворилися в маревні ліси, сповнені таємничим гомоном, паролями, командами. Небо звисало над нею зорями, як крислата яблуня цвітом.
Ляля присіла на ганку й задивилась у височінь. Небо давно вже перестало бути для неї тільки красивим видовищем. Раз сприйнявши його з погляду науки, як розгорнуту бездонну книгу космосу, вона вже не могла сприймати його інакше. Поки що в небі схрещуються прожектори, ревуть ночами бомбардувальники, але ж не завжди так буде, настане час — і в тих високостях владарюватиме людина-дослідник, зореплавець, відкривач...
Бувало, влітку в отакі погожі ночі Ляля працювала. З яким натхненням вона працювала в такі ночі! Брала звечора свічку з абажуром, карти зоряного неба і забиралася на дах. Розіславши карту, схилялась над нею, просиджуючи іноді далеко за північ.
— Що там наша Наталка Полтавка біля димаря всю ніч сидить? — гомоніла тьотя Варя до Надії Григорівни.— Чи не Петра якого собі виворожує...
— Хай ворожить,— посміхалася мама. Іноді Ляля тягла з собою на дах і татка.
— Татку, невже ти не любиш, не розумієш неба? — з докором зверталась вона до батька, який, сидячи на даху, скаржився, що дістане собі тут нежить.— Ти ж тільки подивись! В який бік неба не спрямували б ми свої телескопи, куди б не звернув своє озброєне око астроном,— скрізь перед ним безмежність! Така безмежність, така безкрая просторінь, що ти тільки уяви собі!.. Без краю, без кінця... Скільки летітиме думка — усе не буде межі, тільки нова і нова глибінь всесвіту... І вся наповнена зірками, сонцями, схожими з нашим сонцем, цілими роями зірок... І хоч як глибоко ми сягнули в той космічний океан, однак із мороку, що його оповиває, перед нами випливатимуть все нові й нові світила!..
Батько поступово проймався Лялиним настроєм, забував про нежить і вже з інтересом дивився то на небо, то на свою доньку. Осяяна від абажура зеленавим сяйвом, схвильована, поривна, з блискучими, якимись ніби далекими в такі хвилини очима, вона здавалась йому в цей час мовби не його дитиною.
— Якщо ти станеш астрономом, Лялю, ти таки, мабуть, справді відкриєш щось невідкрите,— говорив він, щиро в душі пишаючись донькою.
Донька була готова до самого ранку ділитися з ним своїми теоретичними надбаннями, своїм зоряним багатством. Кость Григорович з прикрістю зізнавався собі, як мало він у всьому цьому тямить.
— Вивчення нових зірок, татку,— пояснювала дівчина,— дало нам метод визначення відстані до далеких екстрагалактичних туманностей. А вивчення їх відкриває нам очі на ті властивості атомів, які ще не були виявлені в земних лабораторіях. Можливо, що таємницю атома можна буде повніше збагнути саме звідти, з туманностей... Ти розумієш тепер, що значить працювати в космічних лабораторіях!.. А тебе дивує, чому я пішла саме на фізмат і саме на астрономічний відділ!
При цьому Костю Григоровичу пригадувалось, як він повіз Лялю після десятого класу в Харків вибирати виш. Шануючи волю батька, дівчина терпляче ходила з ним по різних інститутах, які йому подобались, хоча для себе потаємці вона ще задовго перед тим вимріяла і твердо вирішила, куди буде вступати. Батькові конче хотілося, щоб Ляля пішла в медичний, і вона йшла за ним на оглядини в медичний — у перший, а потім у другий. Останній був особливо до вподоби старому лікареві, бо Кость Григорович сам мав його диплом, одержаний в тридцятих роках. До революції Кость Григорович через матеріальні нестатки довчився тільки до фельдшера. Інститут він закінчив уже за радянських часів, зовсім літньою людиною.