— Я тебе тут ждатиму,— кинув він хлопцеві навздогін.
В кімнаті, де Іллєвський опинивсь, півстіни займала карта Полтавщини. Біля неї, поставивши ногу на стілець і спершись на коліно ліктем, стояв широкоплечий вусатий мужчина в темній суконній гімнастерці, туго підперезаній армійським ременем. Розглядаючи якийсь пункт на карті, він жваво говорив до двох своїх товаришів, що сиділи за столом в шинелях наопашки.
Коли Серьожка зайшов, розмова одразу урвалася. Той, що стояв біля карти, рвучко обернувся до хлопця й окинув його бистрим поглядом людини, звиклої приймати відвідувачів.
Серьожка, спалахнувши, мало не скрикнув від несподіванки: перед ним стояв секретар обкому партії.
До війни він бував в інституті, якось навіть виступав з промовою на комсомольських зборах. Правда, тоді в нього не було цих вусів, оцієї суто військової тугості, зібраності у всьому тілі... Проте хто з полтавчан не впізнав би його й тепер по статурі, по усмішці, по характерній примруженості очей, розумних, проникливих, очей, що кожного викликали на відвертість...
Коли Полтава вперше почула, що в області діють кілька партизанських загонів, якими керує секретар підпільного обкому партії, німецькі посіпаки почали
З шкури лізти, щоб тільки оббрехати його. Бачили, мовляв, як він подався машиною на схід, аж курява знялась... І деякі маловіри навіть піддавались таким брехням. Зараз Серьожка хотів би гукнути їм звідси: дивіться! Ось він стоїть у своїй напіввійськовій формі біля розвішеної карти в прекраснім хуторі Яровім! Стоїть і посміхається до мене!.. Гляньте в сусідню кДмнату, скільки там прибуло до нього народу з різних районів області! Прийшли звітувати йому, прийшли до нього по науку боротьби! І один з них — я, підпільник Сергій Іллєвський...
— Це ви привезли зведення? — запитав секретар, оглядаючи збентеженого Серьожку.
— Яке зведення? — не второпав спочатку хлопець.
— Зведення Радінформбюро.
— А-а... Я.
— Натремтівся, мабуть, за дорогу? Була душа в п'ятах?
— Ні... В мене камінці для запальничок... Міняю, мовляв...
— Oro, озброєний,— секретар перезирнувся з тими, що мовчки сиділи за. столом в шинелях, і всі троє посміхнулись.— Ну сідай, друже, розкажи, що там у вас...
Вони сіли на лаві, і Серьожка вперше голосно став розповідати про те, що досі було під тяжкою забороною, на чому, здавалось, лежав такий покрив, якого ніхто не міг зняти. Хлопцеві аж самому було зараз дивно чути ці свої таємниці, висловлені вголос, без конспірації, і кількома репліками секретаря обкому перетворені в звичайні речі, в роботу.. Засідання в Убийвовків, перша листівка-присяга "Нескореної Полтавчанки", нарешті, радіоприймач... Про все це Серьожка розповідав натхненно, як про щось рідкісне й виняткове, а секретар уважно слухав, зрідка перепи-туючи.
— Все? — запитав він, коли Іллєвський вичерпав свої цовини і вмовк.
— Все,— рожевіючи, промимрив хлопець, одразу відчувши, як мало ще ними було зроблено.
— Гаразд,— підбадьорив його секретар.— Тепер дозволь поставити тобі кілька додаткових, як казали у вас на іспитах, запитань...
І Тут сталося найдивовижніше, найразючіше для
Серьожки. Виявилося, що таємниці, з якими він тут відкривався, для секретаря обкому таємницями не були. Він знав такі подробиці їхньої діяльності, про які, здавалося хлопцеві, ніхто не міг знати, крім нього, та Лялі, та їхніх найближчих друзів. Про те, як Серьожка був "механіком" у гаражі і з яким конфузом його звідти вигнали... І як Сапіга прийшов до них "купувати шафу"... Згадав навіть про листівки, заховані в бамбукових палицях. Про все тут якимось чином уже було відомо, і секретар говорив зараз про це мовби мимохідь, не підкреслюючи своєї обізнаності в їхніх справах, а лише побіжно висловлюючи деякі зауваження. Одне в нього викликало схвалу, інше — роздум чи навіть стриманий осуд, досить коректний, але й досить твердий, такий, що не допускав можливості подискутувати.
А далі Серьожка був зовсім приголомшений. Досі він думав, що його поїздка сюди, в радгосп, була тільки наслідком його власного бажання та Лялиної згоди. А зараз виявилось, що поїхав він у "Жовтень" не просто провітритись і навіть не тільки заради поширення листівок... Були інші, глибші пружини, які скеровували його діяльність. Лише тепер він дізнався про них. Лише тепер йому стало зрозумілим, що, сам того не підозріваючи, він їхав, виконуючи наказ. І наказ цей був не лише наказом його власного сумління, не лише наказом Лялі та її друзів, але й насамперед наказом оцієї людини, що сидить поруч із Серьожкою. Це було найразючіше і водночас найприємніше для хлопця. Він гордився, що виконав волю цієї людини,, волю представника партії, тим більше, що ця воля цілком відповідала його особистому бажанню, його власній совісті.
— Передайте Лялі,— говорив секретар обкому, вже не посміхаючись до хлопця, як на початку зустрічі,— є потреба й можливість організувати молодіжну групу на заводі "Метал". Це — по-перше. По-друге, необхідно зв'язатись з крігслазаретом. Там є такий чоловік — лікар Веселовський... Запам'ятаєте?
— Запам'ятаю.
— Веселовський. Він вам де в чому допоможе. По-третє — прийде до Сапіги або до Лялі чоловік без двох оцих пальців на лівій руці. Прізвище його буде Безрукий. Йому ви передасте кулемет.
— Це з загону товариша Купріяна? Секретар обкому на якусь мить задумався.
— Так, від товариша Купріяна. Надалі ви будете підтримувати безпосередній зв'язок саме з цим загоном.
— Аз іншими? А з вами?
— Зв'язок з товаришем Купріяном — це буде зв'язок і з нами також. Вказівки підпільного обкому надалі вам ітимуть через Безрукого.
— Що ж це, ми кулемет віддамо, а самі без нічого залишимось, товаришу... товаришу секретар чи командир? — завагався Іллєвський, не знаючи, як краще звернутися в цьому випадку.
— Секретар, він же й командир. І той, і той наказує: кулемет передати за першою вимогою Безрукого...
— Але ми й самі хочемо перейти з ним у загін!
— Ваше не втече, товаришу Іллєвський. Поки що вам вистачить роботи в Полтаві. Там ви зараз потріб-ніші.
— Знову листівки?
— Знову. Ми їх тут читали. Хороші, з серцем.
— Це, мабуть, з вашого наказу їх було розмножено? — догадався хлопець.— Бо ми встигли переписати від руки всього кілька десятків, а скоро їх з'явилося в Полтаві сотнями! І не від руки, а на машинці.