Частина перша
І
Над Полтавою летіло бабине літо.
Скільки сягав зір, в'юнилися в блакитній високості незліченні білі нитки, то плавно опускаючись, то знову підіймаючись у прозорих потоках повітря. Летіли які швидше, які повільніше, на мить затримуючись, немов у ваганні, і потім знову рушали спокійно далі. А з-за дахів будинків, з глибокої синяви небес уже проступали інші і все пливли, пливли без кінця, без краю. Мовби шматувала страшна буря десь там, за обрієм, гігантські білі вітрила, а сюди долітали з них лише сліпучі шовкові нитки, сяюче ошмаття далеких розвихрених штормів.
У міському саду насторожено принишкли замасковані зенітки. Лункими вулицями рухалися на захід військові частини, гуркотіли танки, а назустріч їм тяглися валки евакуйованих. Десь ревіла худоба, лементували діти. Тисячами шибок, позаліплюваних навхрест паперовими стрічками, дивилося непорушне місто на розтривожений людський мурашник.
Кость Григорович Убийвовк сидів у скверику обкому партії, похмуро — наслухаючи тривожні гули навколишнього життя і час від часу поглядаючи то на годинник, то на обкомівські двері. Лялі все ще не було. Минуло вже дві години, як зайшла вона в обком, попросивши батька зачекати на неї тут, біля вітрин з пожовіслими газетами: "Почекай поки що, татку... Я не забарюсь..."
За цей час Кость Григорович, вже повитий сріблястими прожилками бабиного літа, встиг поперечитувати все, що було поблизу: і газети у вітринах, і величезну дошку Пошани, на якій красувалися назви багатьох передових колгоспів області. Деякі з них тепер уже були захоплені ворогом.
Кость Григорович глибоко зітхнув і задумався. Ходять уперті чутки, що ворог зовсім недалеко від Полтави. Та що там чутки: від учора весь обрій на заході глухо гримить, стугонить.
Дома в Костя Григоровича сьогодні вкладаються з пожитками, готуються до від'їзду. Дружина хвора, треба б поспішити, допомогти. Але ж Ляля... Чому вона так довго затримується?
Правда, відвідувачів багато, двері обкому майже не зачиняються. Весь час сюди й туди снує заклопотаний люд. Одні заходять, інші виходять, поспішаючи кудись із діловим, суворим виглядом. Звично, майже в буденному ритмі працює обком, спокоєм віє від білих його колонад. Немає тут місця ні для паніки, ні для розгубленості. Ото, здається, пройшли робітники залізничних майстерень... А це, видно, заходять приїжджі з периферії райкомівці та голови колгоспів... Напруга почувається, але це напруга якась обнадійлива.
Десь там і Ляля... Дивна була вона сьогодні. Задумана, вся заглиблена в себе. Не хотіла розповісти батькові, хто і для чого її викликає. Які там у неї справи? Прощається із знайомими дівчатами? Одначе для того, щоб попрощатися, не треба стільки часу.
Сонце вже звернуло на захід, обкомівські вікна яскраво розжеврілись. Кость Григорович, окидаючи поглядом поверхи, намагався відгадати, крізь яке з отих великих вікон світить зараз сонце на його Лялю.
А Ляля в цей час сиділа в кабінеті секретаря обкому партії Степана Федоровича Кіндратенка. В просторому кабінеті було багряно від зливи скісного проміння призахідного сонця.
Розмова наближалася до кінця.
— ...Оце тобі, товаришко Ляля, таке завдання на перший період,— говорив секретар обкому, не спускаючи з дівчини уважного, проникливого погляду.— Завдання, сама розумієш, особливе, партійне...
— Дякую за довір'я, Степане Федоровичу... А як надалі?
— Надалі вказівки будеш одержувати через зв'язківця. Він тебе знайде.
— Гаразд.
— Ще маєш запитання?
— Та все ясно.
Секретар обкому підвівся з-за стола. Ляля теж встала, чекаючи дозволу йти. Довірливо, присмучено дивилася на свого керівника й наставника. Кремезний, широкоплечий, у військовій гімнастерці, він зробив крок до вікна і стояв якусь мить у задумі, вслухаючись у далекий, ледве чутний гуркіт фронту.
— Чуєш, Лялю?
— Чую, Степане Федоровичу.
— Уже в нашій області... Сюди рвуться,.. Господарювати прийшли, панове арійці? Але не бути вам тут господарями, не бути.
Секретар обкому обперся об лутку стиснутими кулаками. Від його міцної, облитої сонцем постаті і вольового мужнього обличчя віяло певністю й силою, аж Ляля відчула, як і сама біля нього міцнішає, її вже не лякає перспектива підпілля, коли доведеться весь час ходити над прірвою.
— Знаю, товаришко Убийвовк, що незвично було тобі слухати про зв'язківців, про йвки та конспірацію, коли навкруги ще відкрито ходять наші люди, коли твій батько ще спокійно читає радянські газети он там у скверику. Ще наше, радянське життя не пішло в підпілля, а ми вже тут про такі речі... Правда, незвично?
Дівчина з подивом глянула на нього своїми променистими очима:
— Ви ніби читаєте мої думки... Дуже незвично...
— Звикайся, Лялю. Буде важко, так важко, що ти, може, і не уявляєш собі... Не забувай, що перед нами ворог досвідчений, підступний, хижий.
— Степане Федоровичу, йдучи до вас, я все зважила. Я знаю свої можливості. Знаю, що ради щастя нашої Вітчизни піду на все!
— До цього треба бути готовим. Але думати треба про перемогу. Наша мета — вийти переможцями. В найскрутніші хвилини, в найскладнішій ситуації думай про це, про народ наш, що потрапив зараз у таку скруту. Думай про нього — і це дасть тобі силу, твердість, підкаже правильне рішення.
— Думатиму. Пам'ятатиму.
...Коли Ляля вийшла з обкому, батько зрозумів: щось сталося. Донька мовби подорослішала одразу. Йшла упевнена, горда, майже урочиста. ,
Кость Григорович, звичайно, не догадувавсь, що Ляля побувала оце не просто в секретаря обкому, а вже в секретаря підпільного обкому партії.
Вночі у вікно до лікаря Костя Григоровича Убийвовка хтось постукав. Від цього стуку вся темна кімната, в якій зібралася лікарева сім'я, одразу наче зарядилася затаєною тривогою. Всі мовчали, хоча ніхто не спав. Шибки вікон злегка червоніли відблисками далеких заграв. Чути було, як на канапі важко дихає Надія Григорівна — дружина лікаря. Через деякий час стук повторився.
— Чуєте? — пошепки скрикнула тьотя Варя.— Це вони!
З відчиненої навстіж спальні майнуло щось біле, і від тієї білої постаті на якусь мить наче повиднішало в кімнаті. Босі ноги дрібно пролопотіли до кухні.