ЗЕМЛЯ ГОРИТЬ
У шахті темній та глибокій працює брат наш робітник.
Д. Загул
Стоїть неопоетизований пролетаріат, що гігантським бичем підігнав історію.
М. Хвильовий
Він такий чудний, наш Донбас. Хіба поймеш віри оку, глянувши у вікно вагона, що він — наш, український, Україна? Україна це ж ідилія хат, садки, "хрущі над вишнями гудуть". Україна — це океан золотої пшениці й блакитна ковбаня неба (автор тут дуже просить нервових читачів не хвилюватись: він зовсім ні на що не натякає "золотою пшеницею" і "блакитним небом", бо аж ніяк не винний, що трапилось випадкове збіговисько тих кольорів, які мирно собі живуть у природі, але часом дратують аматорів, нагадуючи їм раптом уенерівський прапор...) Дядько в сіряку-сперся на пужално біля забрьоханих конячок плюс дівчата в "городських" кохтах лузають насіння — це закінчений український пейзаж для далекого мандрівника з поїзда прямого сполучення Ленінград — Одеса, Москва — Севастополь ("Странно: вид обыкновенный,— при чем же тут украинизация и это ихнее "Ї" с двумя точками?..") Проте, ні дядька в сіряку, ні сміхотливих українських дівчат не побачиш з— нашого поїзда. Є ще Україна. "Березіль", "Франківці", "Життя й революція", "Гарт", українські письменники, українські художники, українські композитори, капела "Думка", ВУФКУ, ВУАН, Київська академічна опера ("Тарас Бульба" й "Майська Ніч"), Микола Гладкий—"Новий український правопис" ("Вы подумайте: опять правописание переменили! Была когда-то "кляса", потом стала "класа", теперь опять "кляса"... Это же издевательство!..") .
Але де ж тут, серед цього барвного пустельного ландшафту, Україна? Степ? Це правда, він тут —"степ і степ один без краю", але він — голий, закурений димами, запорошений пилом. Ні колишньої тирси, ні теперішньої пшениці та жита! Занедбаний, змарнований степ. Тільки там, і он там, і ондечки ліворуч — чорне коліщатко "копьору" і хеопсові піраміди териконів (Терикон? Велика гора коло шахти з видобутої з-під землі "породи"). Ні, це не той степ, що звик його уявляти собі змалечку; це навіть не звироднілий нащадок давнього Дикого поля і незайманих вольностей низових; це зовсім, зовсім щось інше. Я довго дивився на його далекі, відкриті звідусіль обрії, але він не навіяв мені жодних сантиментів, жодної історичної романтики. Донбаський це степ! Тут починається нова історія і якась нова своєрідна романтика. І хто зна: може, тут, відціля, в наступні десятиліття, в майбутні віки, починається і нова Україна.
У переповненому вагоні татари, китайці, росіяни, кілька наших селюків із торбинами. На роботу. На заробітки під землю, в "забой", до чорного з холодним відлиском кам'яного вугілля. Різні мови, різні думки, різні наміри, але одне спільне — заробити б у шахті! Десь глибоко, глибоко, під землею, за десятки сажнів — поклади вугілля й мовчазні нори штреків. Глухо цюкає кайлом забійник. А у вагоні — на всю пельку виспівує безпритульний знайоме і рязанцям, і гомельцям, і кримчакам, і нам:
...Прежде в родину святую Я направлю свой полет, И спрошу я мать родную,
Как она теперь живет. Нету счастья, нету доли...
Хлоп'я поспіщає вигукувати слова, воно нетерпляче чекає на виспівану копійку. Думка його не стежить за змістом пісні, вона влізла в два питливих, в'юнких ока й пантрує пасажирських рук, що зрідка Неохоче потягнуться до кишені витягнути хлопчині копійку. Думка в очах, а слова — в пронизливому, надірваному голосі, і голос — лемент розкиданої на роздоріжжях республік всесоюзної безпритульності:
И уж наверное могилка Травой зеленой заросла...
У вагоні гомін. У вагоні весело. Шахтар на поверхні — що матрос на суходолі. І життя шахтарське — химерне, шалене, зрадливе. То, коли літа одберуть молодість і під вугільним порохом десь посріблять волосся, коли далеко позаду залишиться сила, пружність, швидкість, а попереду недорахована решта людського віку,, коли чорний робітник звикне до чорної шахти, як колишній, схимник до своєї домовини, тоді втихомирився шахтар. І хоч би яка там інша робота на стороні, він ніколи не покине вже свого забою, і його життя урветься десь у шахті чи коло шахти. А поки вирує весняною повінню молодість, а життя щоразу, щозміни стає чолом до смерті.
Живи, шахтарЬ, на всю губу, пий життя, тарам-трам-там-там! Бери дівку і йди за казарму. Нема? В шинок до перекупки — горілки! Шахтар сьогодні на 'землі, шахтар гуляє, шахтар веселий. Чуєте — шахтар сміється!
Але це вже в минулому. Інші порядки на шахтах, в нові річища пішли ріки життя, новий пішов і шахтар. З року в рік меншає пияцтва, проституції, бійок — цього невеселого антуражу колишніх шахтарських присмерків. Театральні майстерні, робітничі клуби, бібліотеки, фізкультура — чи могла їх бачити стара шахта?
Тільки сезонники такі, як і колись, такі, як і завжди. Селюки! Розпуття: земля і шахта. Міцно ще держить їх земля в сільських царинах і зваблює заробітком шахта.
Тільки вони невеселі у вагоні. Це "люзюки", "літуни". Справжній шахтар гордує перед "літуном". Хіба "літун" тямить, що таке шахта! "Літунові" тільки б сезон якось перетягнути. Йому тільки б на конячку чи там корівку хоч трохи розжитись, а там хоч завались проклята шахта. Тільки б трохи тих грошенят — а там мерщій назад, на село, до жінки, до батьків, на широкі веселі простори, йа поле, до лісу.
Через те гордує перед "літунами" справжній шахтар. "Літуни" — селяни. Вони й у шахті залишаються селянами. В чорній пітьмі забоїв їм увижаються далекі стріхи й рівне поле. Ось група їх слухає старого забійника, що розповідає, як на "Марії" обірвалась із людьми кліть. Вони сплечились живою брилою і серйозно, уважно, боячись недочути якогось слова, слухають. Жаско роззявлені роти й очі — тужні очі бика, що нараз біля боєнь почув свою смерть. Завтра чи позавтра, чи за тиждень вони мовчазним, стурбованим натовпом уперше наблизяться до піраміди терикону й чорного колеса "копьору". Вони несміливо й боязко зайдуть у кліть і вперше за життя з жахом почують, як поринає під ногами підлога в чорну прірву, і тоді знову їхні очі — очі рокованого на смерть бика.
Сезонники підгортають собі під ноги свої благенькі клунки й торби, щільніше горнуться один до одного, як молоді рекрути перед першим боєм...