"Стійте! Стійте!" — кричав Сташко, погрожуючи вилами. З машин чи не запримітили його, чи не зважили на нього. Люди, вражені його вчинком, розгинались, неквапом скидали мішечки та ворки, вставали на весь зріст з вилами, заступами, копачами, а ті, що чистили буряки, — з мечиками, зробленими із з'їдених кіс, — то зброя сильна, підступна, голови бурякам відтинає завиграшки, а надто зранку, доки ще не затуплені. Першою на машинах помітила того безума Мальва, крізь мжичку не впізнала його й не могла збагнути, навіщо летить отой "хтось" з вилами. Не могла навіть припустити, що то її Сташко. Та ось побачили його і жандарми, у тім другім ряду, що сиділи обличчям сюди, до плантації. Про щось перемовились між собою, пересміхнулись. Тоді один підвівся, звів гвинтівку до плеча, пронизав мжичку глухим пострілом. Над полем ніби зламалося щось живе. Хлопець ще пробіг кілька кроків, виронив вила, без них відразу ніби помалів, тоді й сам упав обличчям на землю. Мальва зойкнула, — то душа матері могла відчути смерть сина, — враз озирнулась на вбивцю, побачила білий клубочок диму, який ніяк не міг випасти з кузова, і майже розквітле обличчя жандарма, так наче воно належало людині, яка вчинила щойно щось таке, що вирізняло її з роду людського й надавало ваги у власних очах. Лиш викинувши гільзу на дно кузова, вбивця поставив гвинтівку до ніг і знову сидів, як інші, сірий і непримітний. Мальва з огидою відвернулася, вся полинула думкою до того, що впав. Якщо її розстріляють сьогодні, то вона так і не знатиме, хто ж був той відчайдушець із вилами.
А там зчинилося щось неймовірне: жінки, чоловіки, підлітки, що пасли по бурячинні корів, усі, хто ще хвилю тому були мирними людьми, тепер кинулись бігти сюди з ближніх і дальніх ділянок, озброєні хто чим. Поперед усіх були брати Скоромні. Мальва впізнала старшого по високій постаті, а тоді й молодшого, вони щось кричали й погрожували. Подумала: якщо Конрад Ріхтер впізнає їх, то завтра у Глинську, біля віконця реєстрації, він нагадає їм про це. Ріхтер мовчав у кабіні, не виказував ніякої тривоги. Адже досить було б йому подати команду, як усе те воїнство, що й справді справляло враження чогось грізного різновиддям зброї та одягу, від одного залпу було б розметане. Але він не зробив цього, — іще ж бо скільки невикопаних буряків, — лише щось наказав водієві, й Мальва відчула, як враз зустрічний вітерець з мжичкою вдарив їй у гарячу скроню. Скоромні зупинились, бачачи, що їм уже не перейняти машин. До самого Глинська порожня гільза перекочувалася по днищу кузова, подзенькувала десь біля самих Мальвиних ніг, аж доки Мальва не наступила на неї чобітком.
Сташка поклали на воза, просто на буряки, й повезли у Вавилон. Іще валка возів, також недовантажених, тяглася за ним, а за возами йшло все оте присмиріле ополчення, яке зараз йшло так, наче щойно виграло битву. В кінці греблі процесію зустрів Фабіян, глянув на вбитого, не впізнав його, тоді, ступаючи поруч з возом, ще глянув, упізнав хлопця по пістрявій сорочині, закривавленій на грудях, лише тоді виступив наперед і повів тих людей у вуличку Зінгерів, бо ж ніхто до ладу не міг второпати до цієї хвилини, куди йти і кому що казати про це так рано обірване життя…
Вночі фашисти повернулися за Скоромними (у Ріхтера, напевно, забракло віри, що ті після всього прийдуть до Глинська самі), прибуло їх щось п'ять чи шість, на одній машині. Скоромних не застали дома, то ходили по ближніх хатах з ліхтариками, збурили собак, спанікували Вавилон. Скоромні тримали напоготові воза з кіньми, то, ледь зачувши машину на греблі, кинулися в інший бік, чкурнули на Прицьке, там, у Прицькому, як стало відомо наступного дня, обстріляли поліцію, а більше про них Вавилон нічого не чув аж до наступної весни — обидва загинули у степовому рейді Наумова, який тримав бій під Чупринками, а Вавилон проскочив на рисях, залишивши тут лише кількох тяжкопоранених, що невдовзі й померли, і їх поховав Фабіян. А зараз гестапівці зайшли до Зінгерів (це на одному кутку зі Скоромними), впізнали хату, подвір'я, двоє зайшли всередину — двері були відчинені й сінешні, й хатні, хату з небіжчиком у Вавилоні не зачиняють, щоб душа могла вільно ширяти собі, де їй заманеться, та щоб інші душі могли прилинути сюди для прощання, а передовсім малося на увазі Мальвину душу. "Яке ж бо то матері, яка бачила цю смерть!" — роздумувала вголос Зінгерка.
Сташко лежав на лаві, ще без труни, босий, але вбраний вже, голова на білій вишиваній подушці, а на грудях безкозирка з якорцем — дитяча, новенька ще, з шовковою стрічкою. В кутку, під образами, потріскує лампадка, в хаті пахне лавандою та ще чимсь жалобним, а на ослінчику дрімають рядочком древні жінки в чорному. Прокинулись, гадаючи, що прийшли свої, вавилонські.
"Бачу, що ніби люди, а хто — не бачу, геть засліпла сьогодні. Вбили нашого хлопчика, ні за що, ні про що, бо яке ж дитя не кинеться рятувати свою матір з неволі. Ось і лежить собі, сумирненьке з виду, ні воно Богові, ні Бог йому, а насправді герой лежить, одне сказать: Вавилон підняв проти тієї нечисті чужоземної". Зінгерка проказала те так щиро і палко, що видющі навіть не встигли зупинити її. А коли ті, бачачи, що тут нема ніяких Скоромних, та впізнавши, напевне, свою жертву на лаві, витрусилися з хати, то Зінгерка знову вкинулась у спомини, звідки та як був сотворений їхній рід вавилонський, з яких народів та з яких гілок, аж доки поснулі перестали похитувати головами на знак чи згоди, чи співчуття, бо рід і справді був славний, щось завше своє додавав до Вавилона, навіть коли породичався був через фірму "Singer" з тими люциперами, які щойно заходили до хати, а нині той рід кінчається на цій лаві… І ввижається їм, що знадвору заходить Мальва, боса, у картатій гуньці, схиляється над сином і тихо плаче. І так аж до третіх півнів, аж доки Фабіян не приніс невеличку труну з віком. З ним іще був якийсь чоловік, якого бабусі не знали. Тут подумали, що то міг бути чи не сам Федір Журба — "Золотий дядько", якого гестапо шукало по навколишніх селах як десятого з десанту. Поцілував руку Зінгерці й сказав, що він про все знає. Тоді стояв над Сташком, а сльози, проте ж, не зронив. Що то воно, як не рідний батько… Зінгерка запитала: "Це ти, Федю?" — й повела долонею по його щоці, ніби хотіла впізнати його. "Ні, ні, це не Федя. Я хотів бачити Мальву, та опізнився. Ви мене, тітко, не знаєте…" З тим і вийшов з хати, ні про що більше не розпитуючи. То був Тесля. З першими вавилонськими підводами він сів на Явтушкового воза і поїхав у Журбів на вагову. Та на похороні все гомоніли, що цієї ночі приходив попрощатися з пасинком Федір Журба й начебто подався до Глинська визволяти Мальву. Коли людям горе, а зіпертися ні на що, то вони спираються на власні легенди. З добра таких легенд не вигадують. Тоді вони зайві й непотрібні.