А на світанку, коли бій ущух, за нею приїхали на мотоциклі. Той самий чин (фельдфебель, як потім довідалась Паня), який звечора примчав був за капітаном. Фельдфебелю нічого, живий, тільки наче побував у пеклі. Паню посадовили в коляску, повезли на хутір. Обидва німці мовчали, і Паня мовчала, всю дорогу підсвідомо заплітала косу, яку куйовдив зустрічний вітерець. Коли проїздили греблю, схід уже прокинувся, і Паня побачила неначе тінь людини у ставу. То монах з козирком кинув від себе ніби людську тінь. Колись, іще дівчиною, Паня полюбляла вилазити на монаха і стрибати з козирка. Зараз вода поменшала, німці спустили воду (щосуботи ловлять рибу сітками), то монах ніби підріс, не бурунить у ньому, наче помер.
Паню привезли на її колишнє подвір'я, на хутір. Чадить багаття, біля нього товпляться солдати, всі в касках і з автоматами, снідають, п'ють із фляг, ділять "Северную Пальмиру" (ці цигарки Микола інколи привозив зі своїх поїздок), ділять консерви та ще якісь трофеї. Офіцери в чорних плащах біля чорних машин осторонь того торгу, схоже, що вони чекали Паню. З ними австрієць Шварц на дерев'янці. Його похоронне бюро до війни ховало Панину матір. Шварц був потім на поминальній вечері, тут, на цьому хуторі, добре знав Паню, але зараз удав, що не впізнав її. Паня здогадалась, що Шварца привезли з Глинська, що він тут за перекладача. Були тут і Хомцьо Чорновух, і Аристид Киндзя, мірошник. Вони трималися воза, на якому всю ніч збирали подушки. Фельдфебель провів Паню в глиб саду. Офіцери від машин також рушили за нею.
Десантники лежали під білою черешнею. Листя з черешні вже облетіло, й Паня легко знайшла на ній свою улюблену гілку, на осонні, там черешні поспівали найраніше. Вбитих покладено рядочком, одного при одному й усіх — горілиць. З усіх знято солдатські пояси й чоботи. У декотрих розв'язались шворки спідніх штанів. А хлопці все молоді, чубаті, тепер їхні чуби, здебільшого світлі, неначе вросли у пожовклу траву чи, певно, зрослися з нею, і лише один чуб, геть рудий (як у нашого агронома Журби, подумала Паня) вився якось осиротіло. То чи не їхній командир, подумала Паня, обличчя його защетиніло вже чи не тут, після смерті. Біля його ніг лежала байкова онуча, суха і біла, наче щойно випрана. Сірі очі дивились повз Паню на гілля, та Паня заглянула в них пильніше: ні, не він, не Журба.
Обіч, скинуті в купу, лежали їхні парашути з голубого шовку, з білими вервечками. Пані видалося, що парашутів було більше, ніж убитих. Тільки зараз вона полічила вбитих: їх було дев'ять, саме так, дев'ять. Але парашутів їй не вдалося полічити, надто там все переплуталось. І все ж отим своїм суто жіночим чуттям Паня відчула, що має бути тут десь і десятий — чи це не Микола? Але ж де? Паня мимохіть кинула погляд на сад, по–осінньому задумливий, зачаєний, на став, що промінився барвами ранку, на комиші, в яких прокинувся вітерець. "Чи не в комишах? — подумала Паня. — Тихо сидить собі під водою, дихає крізь очеретину, а може, втопився і через скількись днів спливе на лілеях". Паня усі ці дні ходитиме до ставу, гукатиме, чекатиме. А тут тим часом руда чуприна запалахкотіла в траві від ранкових променів.
Ріхтер, який ще з ночі прибув сюди з Глинська, пильно стежив за Панею, подав ледь помітний знак старості. Чорновух, невеличкий, сквапний, колишній Панин сусід по хутору та її ж недавній бригадир, тепер бігав, ніби заведений встанько (геть запродався їм, подумала Паня), взяв Паню за руку, підвів ближче до вбитих, зашепотів на вухо:
— Нахились, нахились, Паню. Не бійся. Вони вже вбиті. Покажи панові Ріхтеру, котрий з цих тут наш.
Паня висмикнула руку, нічого її підтримувати, вона встоїть і сама.
— Як–то наш? Вони всі наші. Всі в нашому…
— А придивись гарненько. Тут один наш чоловік, із Зелених Млинів. Хіба ж ти винна, що він… Його примусили. Наказали йому. Покажи, Паню, покажи… — заблагав Чорновух, знову підіймаючи руку й стискуючи її, а то міг бути потайний знак для Пані. Паня стояла, вглядалась у чуби, в обличчя, якщо вона правильно зрозуміла Хомцю Чорновуха, то один з тих, на кого вона мала вказати, мав бути її Микола. Але ж його тут нема, якби він тут був, то Паня, напевне, не втрималася б, признала його. Якась навіть гостра прикрість охопила Паню, що між ними не було Миколи, так високо сприйняла вона їхню смерть і їхній подвиг. Один з них — узбек чи татарин, зовсім юнак, чорні вусики викільчились у нього чи не вперше, лежав він якось вільно та гордо, ніби живий, куля пробила йому кишеньку проти серця, він не мучився, лише в очах не вгас подив, що життя може ось так раптом обірватися.
— Ні, ні, туди не дивись, то не він. То азіят… Очі осокою прорізані, як у Доміреля нашого. Глянь ліпше на отого, третього, на третього, Паню. Ге, наш агроном Журба? Федір Оксеньович Журба… Чуб… Очі… Все… Поглянь на руки, Паню. Он на тому великому пальці у нього була бешиха. Перед самого війною… Пригадуєш, зірвало йому великого пальця? На правиці… На правицю поглянь…
— Була бешиха… Була…
— Ось і я кажу панові оберсту: вісім чужих, а один наш. Федір Оксеньович. Агроном. Хвалити бога, з рідні його тут нікого нема, рідня в Кінських Роздорах, це гай–гай, то що ти докладеш на тому, що признаєш його, Журбу нашого, нашого Федора Оксеньовича… Придивись–но гарненько, до пальця придивись. Ге, він?..
Журба зробив їх п'ятисотенницями, ударницями, а сам умів залишатися в затінку, непомітним, необлаштованим, по–своєму нещасним та, либонь, по–своєму й щасливим. Та Паня і мертвого не виказала б.
— Ні! Це не він, — сказала Паня.
— Дак і я кажу, що не він! — підступив сюди Аристид Киндзя. — Навіщо ж, Хомцю, зводити наклеп на людину? Схожий — так… Але ж не він, непревзойдьонно не він.
— Тоді шукайте десятого! Парашутів знайдено десять, а тут їх дев'ять… Он пан оберст каже, що без нашого їх тут не скинули б…
"Десятий…" Ось чому в Пані таке відчуття, що Микола десь поруч. Може, навіть сидить десь в очеретах, і дивиться сюди, і бачить зараз свою Паню. Наче струм пробіг по тілу.
— Но?.. — наблизився Ріхтер, бачачи, що Чорновух у розпачі.
— Нема тут її чоловіка. Сад був колись їхній, що правда, то правда. Але хазяїна саду тут нема.