— Ну? — запитав Ріхтер цього разу без перекладача, віч–на–віч.
— Нема. Я пильную, ночей не сплю — ні духу ні слуху.
Тоді Ріхтер узяв зі стола фотографію і показав Явтушку:
— Він?
З фотографії дивився чоловік зовсім незнайомий, та Явтушок, повагавшись, знайшов за краще признати його:
— Він, пане начальнику, натурально він, Ксан Ксанич. — Ткнув пальцем у вуса невідомого: — Вуса його, ну і голова, певна річ. Старшинська голова. Я цих старшин впізнаю з першого погляду, сьорбнув від них горя, добра б їм не було. Тільки що — відразу ж на плац, і ать–два, ать–два! — він закрокував по кімнаті, прибравши такої виправки, що Ріхтер просто зачудувався Явтушком. Подумав: ось кому бути вавилонським старостою, а не отому безвольному сухов'язому старцеві, за якого чомусь ратує Шварц. Але зараз Явтушок був лише заручником в очах Ріхтера.
— Якщо його не буде, то ми вас… — і показав бідоласі зашморг, шибеницю. Притому так вільно якось, наче той жест завчено німцем з дитинства.
— Буде, неодмінно буде. Куди ж йому подітися? Потиняється до білого груддя, а там прийде погрітися. І тоді Явтушок його прямо за руку, і сюди, до вас… — Аж упрів, бідолашний, граючи запопадливість та вірність. (А на думці одне: "Та я тобі, кате, Ксана Ксанича за тисячу тисяч не віддам! Аби–то він скорші об'явився. Піду і я за ним. Уб'ю Фабіяна, хоч той іще й не повний староста, і піду. Та ліпше загинути, аніж тремтіти отут, терпіти на собі цей бридкий погляд зеленої жаби, вимитої нашими дощами".) Чомусь саме таке враження справляло на Явтушка викохане (на наших харчах!) обличчя Ріхтера.
Повернувшись із Глинська, про все сповістив Даринці.
— Загину я через твого Ксана Ксанича…
— Ой, дядьку, мовчали б уже. Він такий мій, як і тітчин.
— Як прийде, то прямо до мене його…
— Приходив…
— Невже приходив?! Ах, таку його розтаку! Чому ж я нічого не знаю?
— У Пилипа Шуляка він. У лісах. Та тільки ж їм не скажіть…
— Кому?
— Тітці вашій…
— Боронь боже! Та вона за десяток шомполів і батечка рідного викаже. Це ж не я тобі. Мене вбивай, а я мовчу, коли захочу мовчати. Я так і думав, що він там. І Фабіяну не проговорись. Чула? Фабіян, Фабіян, а поручкався з ними через Шварца. Похоронне бюро взяло тепер власть у свої руки. Хто, гадаєш, послав мене сьогодні до них? Ну, хто?..
— Він?
— Отака бестія!.. Ось що виповзло з цапиної шкури на Вавилон. Помітила — то остерігався ходити з цапком, а тепер вільно ходить, наче великий пан. Прямо цар вавилонський… Я б і сам його, теє–то, як його, але краще нехай Ксан Ксанич… Чужому легше брати гріх на душу…
Був вечір, після тієї розмови під вербами кожне заходилось кликати своїх качок зі ставу, надто зазивно докликався їх Явтушок, хоч його качки діставались додому самі та вже, напевне, давненько, лускаючи від ряски, напівсонно перемовлялися у хлівці. Мало не щовечір вони приводять приблуду, то Пріся тихцем ріже її на борщ, тож–бо нема нічого смачнішого за борщ з чужого качкою, доки власні качки поспівають для знаменитої вавилонської печені, яку подають на осінніх весіллях. Заправлена борошном, червоним перцем, лавром та ще безліччю приправ, така печеня проганяє хміль на весіллях, надає сили й бадьорості, досить вмокнути в неї один–другий кусень білого хліба. Навіть хваленій пекінській качці не зрівнятися з цим витвором вавилонян, але для того слід притримати саму качку, поголів'я якої катастрофічно меншає у Вавилоні задовго до того, як настає весільна пора, тож борщі з чужою качкою полюбляють не лише в оселі Голих. Врешті все урівноважується, кожен з'їдає стільки качок, скільки випустив качатами на став, хоч кожному здається, що він виграв на тому бодай одну зайву качку за рахунок сусіда. Вавилон є Вавилон, і тут нічого не вдієш.
Пан Шварц приїхав наставляти старосту. До Фабіяна прибіг Савка Чибіс, сказав, що пан районний староста цікавляться філософом і хочуть бачити його тієї ж хвилі. Пан Шварц знав Фабіяна ще як запеклого ворога похоронного бюро і тепер називав його паном Хоробрим. Почав іздалеку, мовляв, настав час, коли Європою правлять великі гробарі, от йому, пану Хороброму, саме враз на Вавилон… Хочеться, додав Шварц, щоб тут був свій чоловік.
— Явтушка беріть…
— Голого? Нікогда!
Прибіг Явтушок, відчинив двері і завмер, побачивши Фабіяна. Він прийшов у брилі, в сорочці–вишиванці, галіфе діагоналеве — виторочив з нього червоний кант, і чоботи кирзові, але з голочки. Чим не староста?
— Радий вітати вас у Вавилоні!
— Знайомтесь, — звівся Шварц на дерев'янці. — Новий вавилонський голова пан Хоробрий.
— Він у нас Фабіян, то мені незвично…
— Вважай, що над Вавилоном поставили тепер мого цапа. Це однаково — що я, що він.
— Красненько вітаю пана Хороброго…
Фабіян і гадки не мав, що одноосібно правитиме Вавилоном. Він погодився на те лише тому, щоб того місця не посів Явтушок, якого з учорашньої ночі мав за зрадника, а зараз бачив, як той увесь був налаштований до влади, які бісики жевріли у його зеленкувато–жовтих очицях. Іще будучи, по суті, нічим, Явтушок жив уже в інших поняттях своєї особи, яку міг би вважати не такою і бренною, як досі, стань він правителем Вавилона, "царем" чи бодай "царком". Либонь, здогадувався, бестія, що більше такої можливості в його житті не випаде — історія Вавилона цього разу ніби повернулася до нього обличчям, і якщо філософ міг бодай приблизно збагнути хід його думок, то ось він який: "Владу належить брати скрізь, де її можна взяти, навіть з рук цього австріяки на дерев'яній нозі. Шварц сяде на бричку і поїде, Вавилон забуде про нього ту ж мить, як останній вавилонський пес гавкне йому вслід на околиці, я ж, Явтух Голий, наділений владою з його рук, залишуся тут, правитиму Вавилоном, як захочу, після довгих поневірянь бодай раз покупаюся у владі, в розкошах, які та дає людині, а повернуться наші (у що Явтушок щиро вірив), то якось зійдемося з ними". Все у ньому промовляло: пане Шварц, я згоден. Коли люди захоплюють владу або ж прагнуть її, то мало думають про своє майбутнє. Явтушок також зараз про це не думав ніскільки, але ж сам Шварц надто високо ставив цей народ, щоб долю його, нехай навіть тимчасово, вручити в руки запопадливому Явтушку.