"От бачиш, яке упущення".
Аж тут і Протасик з сумкою. Меткий, босий, у кашкеті поштарському, і сорочка в петлицях. От тільки взуванок не настачити, то великий марафонець мусить ходити босий. Летить! Щойно прибився з Глинська. Щось термінове для правління. І гадки не має, що завтра у нього день народження, і Фабіян уже готує застольну про його прудкі ноги, на одній з яких шостий відросток. "Саме той шостий, що стирчить убік, і є основною опорою для упротиваження поштарської сумки… Якби не отой шостий — Протасик міг би перекинутись". З цього він і почне хвалу за Протасика.
Наступного дня все облаштувалося. Приїхав сам начальник глинської пошти Харитон Галочка на бричці, з кучером. Вшанували ноги Протасика, та так, що самі позбулися ніг і заночували в подвір'ї на спориші. Харитон Гапочка спав на подушках. Протасик не міг надякуватися Фабіянові. Нечувана річ, щоб сам Харитон Гапочка приїхав у гості до листоноші. Шостий палець на лівиці, завдяки Фабіяну, перетворився в таке достоїнство Протасика, що Харитон Тапочка віднині хотів би мати усіх листонош шестипальких. Фабіян справив на Гапочку найкраще враження, яке тільки міг справити вавилонський філософ на глинського поштмейстера. Обидва були раді з того знайомства, вранці Фабіян відшукав у своїх святцях Харитона й, по суті, поклав початок нової парафії. То був вихід до Глинська, а те не могло скінчитися лише на Гапочці, через Гапочку до Фабіянових святців потраплять, напевне, і достойніші глинські мужі.
А поки що його увага прикута до вавилонян. Ті вже так звиклися з цим ритуалом, що, коли Фабіян не приходив до когось на день ангела, це розцінювалося не інакше як нехтування іменинника. Усім, за деяким, щоправда, винятком, імпонували вид цього мислителя, спосіб його мислення та промови на учтах. І найменшу людину він умів возвисити в очах інших (скажімо, Протасика в очах Тапочки). Вавилонський актив узяв собі за правило бувати на іменинах у більш–менш постійному складі: Ткачук, Соколюк з Даринкою, обидва Бути — батько і син, обидва Раденькі — Федот і Федір (сини братів Раденьких), троє Павлюків–ковалів — члени правління, Рузя Джура — слава та гордість Вавилона, Явтушок (як страховий агент) і, звичайно ж, Савка Чибіс — виконавець. Бачимо тут чимало шанованих людей, які могли б окрасити собою будь–які іменини, але найпрекраснішим доповненням до них був, звичайно ж, філософ з цапом. Вважалося, що присутність цапа на іменинах вносить у це свято щось символічне, якщо не вічне, бо, якщо вірити Фабіянові, цим створінням деякі древні народи поклонялися як богам.
"Ніхто з вас, — говорив про нього Фабіян, — не має такого вірного товариша, якого маю я в особі цього рогатого мовчуна. Я певен, що прилучення цих істот до цивілізації виправдало себе. Якби Дон Кіхот замість Санчо Панси мав звичайного цапа, то він, напевне, зробив би набагато менше помилок, яких припустився за своє життя, адже в кожному з нас живе підбурювач до шаленства і тих гірших пристрастей, яким наділили нас наші праотці".
Смуга іменин тривала всю зиму, весну, потім мала велику перерву геть аж до осені (колись діяв суворий закон дітонародження), Фабіян на цей час перебирався у звичайну свою одежу і ставав вагарем біля молотарки, будучи там, принаймні в очах Варивона, за взірець чесності та безкорисливості. Цап на цей час також був на утриманні громадської кухні.
Явтушок нікудишньо орієнтувався у великих революційних ситуаціях, завше блукав і опинявся серед розбитих, за винятком хіба що тих небагатьох днів, коли був коноводом у Першій Кінній, перемогу якої над білополяками потім безсоромно приписував собі, оскільки у вирішальну мить начебто подав командарму свіжого коня замість покаліченого під ним шрапнеллю. Щоправда, тоді ніхто не завважив цього подвигу, окрім самого командарма, але такий епізод під Бродами трапився й справді міг позначитись на всій операції. Після того, коли починалась атака, Явтушок не спускав очей з командарма, тримаючи для нього напоготові запасного коня, але нагоди проявити себе вдруге більше не було; і командарм і кінь під ним були ніби заворожені від куль та снарядів, то Явтушок так і не зміг у тому поході прославитись. Лише полишив там шмат тіла, відбатованого озвірілим полячком зненацька.
Зате в маленьких житейських подіях Явтушок міг би бути зарахованим до видатних людей. Це проявилось іще в часи лікнепу. За три вечори Явтушок навчився читати, на шостий вечір він уже вільно писав друкованими, на другому тижні писав писаними, а через місяць уже сам вів групу найтупіших до науки лікнепівців, серед яких була і Пріся, що так і не змогла здолати хитромудрість словотвору із складів. А що Явтушок пізніше не вибився у великі люди, то вже зовсім не його вина, то слід відносити до недоліків самої системи висування людей, в якій перевагу надавалось не таким складним та суперечливим істотам, як Явтушок, через неможливість визначити бодай приблизно, де така істота може опинитися на випадок тих чи тих соціальних ускладнень чи класових загострень. Адже "обезземелення" не лише позитивно впливало на людину, але й викликало у ній такі несподівані зміни, яких не могла в деталях передбачити жодна світова філософія.
Явтушок був одним з таких, усуспільнена земля спершу викликала в ньому почуття великої людської туги по ній, далі — байдужість, а пізніше у Явтушка появилось до землі почуття зневаги, а може, навіть і ворожнечі. Тим–то він і намагався одійти від неї, охоче сам про це висловлювався, а згодом, добровільно застрахувавши своє життя, несподівано для себе й для вавилонян вибився у страхові агенти на вавилонському кущі.
До Явтушка цей пост обіймав якийсь глинський ледащо, поважний на вигляд вусань, який навідувався сюди вряди–годи на велосипеді і з тим вирушав додому, не застрахувавши за весь час ні одної живої душі, крім Явтушка. "Від чого їх страхувати? — скаржився він Явтушку, передаючи справи "агентства" по акту. — Чуми нема, сибірки нема, градобої хоч і є, то в свинячий голос, так що робота тут буде у вас, товаришу Голий, не бий лежачого, якби мені бодай наполовину ближче додому, то я б кращого місця і не бажав. Як написано у Псалтирі — "праздне місце". Роботуна (таке його прізвище) поставили у Глинську начальником ярмарку ("Горе тому ярмарку", — подумав Явтушок), а Явтушок почав службу з наведення в конторці належного вигляду. Заслав сюди Прісю, щоб побілила стіни, вимила підлогу, вікно. Потім обклеїв стіни різними закликами про вигоди страхування (цілий рулон їх Роботун навіть не спромігся розгорнути, так і стояли у куточку, перев'язані шпагатом). Наступного ж дня Явтушок став до виконання службових обов'язків страхового агента, відповідно одягшись для того найсумлінніше, з самого ранку засівши за столик, в шухлядах якого зберігалась історія бездіяльності попереднього страхового агента (різні бланки і форми, у які Явтушок мав вдихнути хоч якісь ознаки життя). У перші дні вражало його буквально все, і насамперед плакати, що обіймали його з трьох боків. І вже зовсім відкидало Явтушка від донинішнього способу життя усвідомлення того, що він сидить за державним столом, прийнятим від Роботуна по акту, а до стола того прикріплено бляшку, на якій викарбувано інвентарний номер — 2707. По тому Явтушок збагнув, що таких службовців, як він, у Держстрасі не так–то й багато — 2707. Отже, нарешті й він щось важить…