Зелені Млини

Страница 42 из 111

Земляк Василий

— А що там, знову опечатка якась? — запитав Лук'ян.

— Є, трясця його матері! — аж упрів Явтушок, подав газету, Лук'ян полапав у кишенях галіфе окуляри — не було їх, то пішов за ними до хати. Вийшов по хвилі в окулярах.

— На якій сторінці? Потрібні вони вам, оті опечатки.

— На першій. На першій. Власне, тут не читати, а тільки–но подивитись. На цю ось фотографію.

— Ну, ну, бачу… — прочитав: — "Ударники "Кочегарки""… — І затнувся, Явтушку аж ніби стрельнуло у п'ятах. Зараз почне огинатись, відхрещуватись, зрікатися рідного брата. Коли ж ні, мгикнув, підвів погляд на Явтушка, пильний–пильний:

— Данько… То що?

— I я ж про те. А Пріся — ні та й ні!

— Підіть скажіть їй, що це він. Як він тут? Голота…

— Ага, Іван Голота… — зів'яв Явтушок. — Ми тут думали про нього, що він подався до імперіалістів. А він бачиш де? На "Кочегарці". Біля самого Микити Ізотова. От тобі й Голота!.. А ти у нас справдешній голова. Чесний…

— Чим же я такий чесний?

— А тим, що признав брата… Не відсахнувся. Не зрікся…

— Брат же. Рідна кров… У щасті — брат, і в горі — брат.

— Збережи собі цю газетку. Вона мені ні до чого…

І пішов з подвір'я…

Повернувся з таким почуттям, ніби очистив душу від якоїсь скверни, потирав руки, зазирнув до печі, з якої пахло перловим кулішем та смаженою на олії цибулею.

— Ну, що?

— Признав…

— Признав? — аж наче занепокоїлась Пріся.

— А куди ж йому, бідоласі, подітися, коли там вуха стирчать, як у краденого коня? Прямо за руку піймав конокрада. І де? На "Кочегарці".

— Конокрад, конокрад, а бач, вибився в люди. Вугіль дорогий, не докупишся, то, видать, там грошики гарні гребе. На тій "Кочегарці".

— Дарма! І ми колись виб'ємось. Ось тільки хай хлопці підростуть. Всіх на "Кочегарку"! Всіх підряд до Микити Ізотова! Нічого тут гибіти у Вавилоні. Гей, гвардія! Підйом! Снідати пора.

Хата заворушилася по закутках, де досі панував здоровий і міцний сон: на ліжку, на полу біля печі, на самій печі. Що–що, а клич до сніданку чують. Має почуватися щасливим батько, до якого, як до чудодійної ікони, відразу розплющується стільки пар дивних очей: і чорних, що смола, аж дух завмирає від їхнього погляду; і сірих, насмішкуватих, з ледь прихованою пересторогою до батька; і зворушливо–голубих, по–дитячому довірливих, та ще якихось ніяких, як і в самої ікони, але зараз батька більше цікавили чомусь вуха, ніж очі цих майбутніх героїв "Кочегарки". Начебто жодному Данькових не вчеплено, і це сповнювало батька відчуттям відвертої радості.

— Ай молодці! Ай молодці! Якби ще до роботи отакі хвацькі… — Саме діставав хліб з полиці, що над мисником, ще вчора там було сім буханців, а сьогодні вже п'ять. Також нівроку собі "кочегарка", подумав Явтушок, пильнуючи різати хліб рівненькими однаковими скибками, щоб не було за столом ошукань ніяких. Вже всілися всі до чавуна з кулішем, і тут Пріся, яка завше прилаштовується стоячи до Явтушкової миски, нагадала про газету.

— А вона тобі навіщо? — спалахнув Явтушок.

— Та хотіла ж показати їм, чи й вони впізнають…

— Кого, мамо, кого?..

— Одного там… Вавилонського…

— Покажіть! Покажіть!

— Іжте! — гримнув на всіх них разом Явтушок, несучи ложку до рота, та так і не донісши. Тут його погляд ненароком упав на вушка, що просвічували проти вікна, — гостренькі, сторожкі, роззявкуваті внизу, щоправда, невеликі ще, але ж мав досить фантазії, щоб збільшити їх подумки у кілька разів і порівняти з тими, які так вразили його сьогодні у "Вістях". Вушка належали Ананькові, середульшому, красеню, досі батьковому улюбленцю. Доніс ложку, прожував, тоді як висушіться на Прісю:

— Тут люди чи коні?!

— А що, що?

— Знову перл недоварений! — брязнув ложкою об стіл, встав і побіг з хати. Ананько кинувся за ним: "Тату! Тату!" Де там! Повернувшись, Ананько ледве не заплакав:

— Голодні пішли…

— Не журися за них. У них там примус у шорні. Яйця крадуть у курятнику, смаженю смажать… Чайок заварюють на малині…

— Хіба ж перл недоварений?

— Ні, мамо, перл як перл…

— Я люблю тверденький.

— І я… — озвався найменший, Санько.

— Тебе не питають, — обірвав його Ананько. — Воно щось розуміє на перлі. — І також брязнув ложкою по столу, чисто як батько, й подався з хати. Потім кликала його, але ж таке горде, що прогнівавшись може півдня просидіти у бур'янах і не озватись. Досі батько його одного з усіх брав з собою в нічне до коней, Ананько дуже пишався з того, мав там кілька своїх лошаків, яких об'їжджував, а над усе любив сидіти біля нічних багать та слухати оповіді конюхів про Вавилон. А це перестав брати, то Ананько зривався вночі, рюмсав, будив інших. "Це ти, Ананьку? — озивалася мати з тапчана під ходиками. — Заспокойся, дурненький. Ще скільки тих ночей попереду. Минеться. У нашого батечка все поволі минає…" А ночі сухі, співучі, місячні, ну просто вставай і йди у нічне. Тут одна гризота, а там, у лошаків, — друга: де запропастився їхній крилатий верхівець?..

Розділ третій

Як важко шукати брата, якщо тобі хочеться, щоб, окрім тебе, його більше ніхто не знайшов. Лук'ян вирвався з дому лише на якийсь день, щоб ні у Вавилоні, ні в Глинську не помітили його відсутності, та минуло вже три доби, доки дістався сюди, в Горлівку. У Долинській сів не на той поїзд, опинився у Кривому Розі, а вже звідтіля дві доби добирався сюди, перетерпівши всі злигодні заблуканого пасажира. Найстрашніше — це те, що на всіх станціях майже безпомилково вгадують, що він, вавилонянин, кинувся в якусь потаємну мандрівку, і чинять йому такі перешкоди, яких жоден пасажир на тих самих станціях і на тих самих поїздах, де він побував у ці дні, напевне ніколи не звідав. Врешті дійшло до того, що якась тітонька, з якою він їхав в одному купе, обізвала його неотесаним тільки за те, що він витерся її рушником, вважаючи, певна річ, що той рушник казенний. І лише тоді згадав, що Даринка поклала йому в дорогу гарного рушника, іще чи не маминого. Дістав його з кошика й показав розгніваній дамі, чим викликав ще шаленіший приступ гніву в неї.

Горенько ти моє, як важко їхати до рідного брата, коли мусиш робити це потай від усього сущого світу. Кожне розказує, куди їде й до кого, або ж у якій справі, кожне радіє новій станції на дорозі, а ти мусиш сидіти, мовчати та хіба що важко зітхати. І хоч у цей час твій брат рубає вугілля під землею для всіх оцих пасажирів, але ти не можеш похвалитися цим, бо ж не певен, чи це насправді так, можливо, що той же Явтушок уже давно його викрив. На те вельми і вельми схоже, бо після того ранку Явтушок більше не нагадував про Данька.