— Аж у Княже?
— Так, у те саме Княже. Коли потерпілі прибули сюди, то показували мені ті записки, які знаходили в шкурах: "Дякуємо вам за бичка!", "Дякуємо вам за корівку!" Або: "Волик був гарний, з'їли ми його з великим апетитом". Я налічив тоді таких одинадцять записок. Одинадцять! — хапався за голову Аристарх. — Це ціла череда. І все молодняк. Перший сорт.
— Я того м'яса не їв! Я їв якогось старенького волика. Але ж то був наш волик. Наш! А чужих?.. Крадених!..
— З'їли, Лелю Лельковичу. Нічого відхрещуватись. Тільки він (тут Аристарх знову кивнув у бік тічка) не торкався яловичини, як твердить Маківка.
— Отож Маківка знав про це?
— Знав, гаспид.
— І Маківку треба судити?
— І Маківку…
— А скрипка ж як?
— Поживемо кілька років без скрипки… Відсидить — повернеться.
— Ну, а якщо все це забути?
— Якби клятий Маківка не сказав мені, а я — вам, а ви — іще комусь, то, певне діло, все так і минулося б.
— Я, Аристарху Паньковичу, вмію мовчати. Але разом з тим… уявіть собі, що справу викриють без нас, мимо нашої волі. Що тоді? Ми тоді попадаємо у спільники. Чи не так?
— Певна річ. Я ж про це й кажу. М'ясо їли…
— Не їв я того м'яса!
— Я вас рішуче не розумію, Лелю Лельковичу. Як же ви могли не їсти м'яса, коли я власноруч виписував квитанції для вас.
— Я ж і кажу: м'ясо старого волика, самі пліви. Сухожилля.
— А яка ж яловичина без плів?
— Ай–я–я–й! Найстрашніше — оті записки…
— На записках почерк дитячий. Ну, як дитячий. І не один, а кожного разу інший. Ось що дивує.
— Отже, їх було багато. Зграя.
— Ну, ви ж самі розумієте, що випхати вола на бантину один чоловік не може. Хоч би він був навіть сам Архімед.
— Але ж ми з вами теж дали маху. Чому б не поцікавитись, звідки м'ясо. Й не зупинити цього свавілля.
— У тому–то й річ, Лелю Лельковичу. Тому краще забути про все.
Так вони й не дійшли згоди. Коли Аристарх відв'язав коня і поїхав з подвір'я, Лель Лелькович пройшов на тік, де орудував драпаком Ярема, постояв там кілька хвилин, зжально зітхнув, наказав:
— Яремо, зайдіть до канцелярії!
— Зараз чи коли?
— Зараз зайдіть. Зараз!
— Домету і прийду. Дають нам молотарку?
— Дають на одну ніч. "Ярему Кривого", — посміхнувся Лель Лелькович.
— А коли?
— Я просив на сьогодні.
Коли Ярема зайшов, директор сидів за столом, чекав. Сторож прошкутильгав до свого стільця в куточку, та Лель Лелькович не запропонував йому сісти, і сторож стояв навитяжку, опустивши велетенські руки, які діставали до гомілок.
— Скажіть, ви раніше крали?
— Як вам сказати… Крав.
— Що?
— "Сальве" у вас крав. По одній цигарці щоранку.
— Ви ж не палите?
— Не палю. Але люблю тримати дорогу цигарку за вухом. Для фасону. Щоб діти бачили, що я дружу з вами і ви частуєте мене своїми "Сальве". Авторитет, значицця, для них, для хлопців, для куріїв… тобіж.
— А ще що крали?
— А більше нічого. — Подумав. — Ні, нічого…
— Ну, а корівок вам не доводилось?.. У Княжому та ще в деяких селах?
— Корівок? Корівок доводилось. Але ж то все "індуси". То експропріація, Лелю Лельковичу.
— Яка експропріація? Звідки ви знаєте це слово?
— А така, що то приватний сектор.
— Звідки ви знали, що то сектор приватний?
— Ми з Маківкою півсвіту знаємо. На весіллях колись грали. Він на скрипці, я — на бубні, і ще третій був із нами, Ларивон Стахів, на трубі грав, ви вже не застали його. Помер. Від труби.
— Краще б вам було померти замість нього.
— А що, вам сказано вже?
— Аристарх сказав…
— А йому ж хто?
— А йому Маківка…
— Сильвестр?!
— У нас одна Маківка. Один Маківка.
— Кривий чорт! Зрадив!
— Навіщо так? Скажіть, ви були одні чи компанія?
— Одні.
— Як же ви самі… Одні? Могли?
— А ось так. — Він підійшов до старовинної шафи з книгами Брема "Жизнь животных", обхопив її вобіруч, підняв і переніс з одного кутка в інший. Під шафою жила мишка, спала, то Лель Лелькович підхопився, підкрався до неї й, піймавши її за хвостик, пожбурив крізь відчинене вікно у двір.
— Оце і вся різниця між вами і мною… — розсміявся Ярема. — Я можу підняти шафу, а ви тільки мишу!..
— А хто писав вам записки для потерпілих?
— Ті, хто їв м'ясо.
— Діти? — вжахнувся Лель Лелькович.
— Я ж неграмотний… Тобто не такий щоб грамотний!..
— Ви втягли в це діло дітей? Школярів?
— Не я їх втяг, Лелю Лельковичу, а вони втягли мене. Очі їх кликали мене на бій за них. Адже я ніколи нічого не крав, окрім ваших "Сальве". — Він поліз шкарубкими пальцями за вухо під кепкою і дістав звідтіля цигарку: — Ось вона. Сьогодні вранці, коли чистив ваші чоботи. Дозвольте йти?
— Ідіть. Ні, стривайте! — Він підійшов, став перед цим велетнем із "Сальве" за вухом. — Нікому ні слова. Але я певен, що вас шукають. Якщо знайдуть, не вплутуйте Маківку. Другого такого геніального скрипаля в Зелених Млинах скоро не вродиться…
— Але ж хто тяг за язик цього генія?
— Не знаю, Яремо. Я з ним на весіллях не грав…
— Ларивон Стахів, ото був інструмент. Кремінь. А скрипка є скрипка…
Всю ніч не вгавала молотарка. Мальва подавала в барабан, а Ярема стояв поруч, розтинав перевесла тим самим ножем, що ним білував корівок у клуні Парнасенків. Стояв добрий і гарний гул над світом, гул радості й хліба, і вщух десь на передранні, коли і найбільше щастя не може замінити сну, надто нам, дітям. Тільки молотарка вщухла, й опала пилюка цього фантастичного єднання машини з людьми, як тік став схожим на недавнє побоїсько. Спали, хто де впав, і навіть на мішках із зерном. Мальва заснула під скиртою, знявши окуляри й розметавши руки. Лель Лелькович потерпав за окуляри, без них усе зупинилося б, то приліг поруч, надів їх собі й так заснув у окулярах, а може, й не спав, стеріг сон барабанщиці. Світанком туманець пестив її ноги, пругкі й засмаглі, під коліном проступала синенька жилка — слід материнства. Лель Лелькович чув від Аристарха, що в неї у Вавилоні син.
До них підійшов Ярема, приніс свиту й накрив тією свитою Мальву. "Роса холодна", — сказав собі й пішов тягати лантухи на горище, побоювався, щоб Аристарх не позаздрив на великий хліб й не одібрав дещо у школи, як був зробив те минулого року. Потім приїхав Журба на "біді", ходив на "побоїську", напевно, шукав Мальву. Нагледів Леля Лельковича в окулярах, став над ним, торкнув пужалном у бік. Лель Лелькович зняв окуляри, підвів голову, тоді сів.