Щовечора мені доводиться забирати з череди корову, дідову Квасолю, не корову, власне, а лише живий спогад про неї, клуби видимаються зі шкіри так, що хоч відра вішай, як на коромислі, роги також окам'яніли зовсім і скидалися на два змертвілі відростки з білої голови, загалом ще досить бадьорої; вим'я ж від довголітнього ношення молока стало так близько до землі, що могло вільно вмиватися у росах навіть у малотрав'я. Обов'язок супроводжувати таку істоту через усі Зелені Млини був не з веселих, до того ж Квасоля раз по раз зупинялася перепочивати, і тоді зрушити її з місця майже неможливо, а бити таку великомученицю вважалося за глум не лише в індусів, а й у лемків. Корівка була рябенька, але не чорно–біла, як більшість рябих, а малиново–біла, притому одна масть не гнітила другої, а лишень обидві так гарно скомпоновані, що око на них просто відпочиває. Такої гармонії, звичайно, могла досягти лише природа, заздалегідь подбавши і про барви, і про малюнок. Квасоля саме зупинилась перепочити посеред дороги, а я собі стою збоку і милуюсь її кольорами на тлі жита. Малиновий колір зливається з вечором, а білий колір зливається з житом, так що обрисів корови майже не видно, а видно лише самі пасма барв, розлитих ніби знехотя, але крупними мазками. Певна річ, здалеку така картина справляє неабияке враження. Аж тут прямо на нас летять на колах двоє: Лель Лелькович у білому, а за ним Паня. Не на колах летять, а на крилах, на самому натхненні. Вже чути скрегіт шпиць переднього кола, Квасоля ж стоїть як укопана, а всі мої спроби зрушити її з місця довчасу виявилися марними. Лель Лелькович в останню мить звертає в горох і падає там разом із колом, а Паня сміючись проскочила з іншого боку попід житом, залишивши на коров'ячому розі срібні ниточки свого сміху, — я помітив їх, вони бриніли, хоч могли то бути і звичайні степові павутинки, які павук–чередник снує надвечір на рога. Заподіявши ту диверсію проти мого директора, корова відразу ж рушила далі, тоді як пастух мав відповідати тепер за її вчинок. Я подумав, як мало корови знають про своїх пастухів, а ще менше про їхні стосунки з людством. Лель Лелькович вибрався з гороху, його біла сорочка стала на ліктях суціль зеленою (на щастя, він сам не мії того побачити), про корову мою не зронив ні слова, буцімто не вона спричинилася до всього, а, віддаючи належне мені як представнику Вавилона, звернувся до мене словами з Валтасаровою бенкету, суть яких тоді ще лишалася загадкою для мене: "Мене, мене, текел, перес" , а засміявшись, додав: "Отак, хлопче…"
Тоді розбігся на одній нозі, другу тримаючи на педалі, розігнав коло, і тут я з жахом побачив, що його білі чесучеві штани на одному делікатному місці мають той самий колір, що й лікті. Йому б краще повернутись і переодягтись у чисте, він–бо ж помчав наздоганяти Паню, а я побрів за коровою, роздумуючи про те, що на екзаменах Лель Лелькович неодмінно завалить мене на історії Вавилону, інакше б навіщо йому прорікати ті загадкові слова, що виникли дві тисячі років тому. Паня ж, напевне, мене не впізнала, вона вся була поглинута тим, щоб не зіткнутись із коровою. Була вона у зеленій спідниці, ноги в білих лодочках, засмаглі, коліна відливали туманцем, чорну косу вибрала наперед й обгорнула нею шию, як шаллю, інакше коса могла б потрапити у шпиці заднього колеса. Мені б згоріти від сорому, якби і Паня упала у горох через мою корову.
За гороховим полем вони повернули на заводський тракт, який вів у Журбів до цукрозаводу. Туди час від часу привозять кінофільми, і Лель Лелькович не пропускає жодного.
Доправивши корову до ясел, я поцікавився у баби Павлини, чому дід не завів кола.
— Було, — мовила Павлина, ховаючи посмішку в куточках уст. — Через це коло мене і видали за нього в Зелені Млини. Такої чудасії у наших Паньках тоді ще не бачили зроду. Та коли дід помер, то я подарувала коло Лелю Лельковичу. За надгробну промову про діда.
— За одну промову? — ледве не заплакав я, уявивши себе на тому колі поруч із Панею, точніше, Паню поперед себе на рамі, як їздять іноді парубки в Зелених Млинах.
— Але за яку! Усі плакали… — сказала баба Павлина й, кинувши дрібку солі в дійницю, пішла до Квасолі. Корівка вже втратила смак до трав, їла полин на пасовиську, і молоко від того таке гірке, що пити його було над силу, хоч баба Павлина розхвалювала його як могла, казала навіть, що молоко з полину цілюще, бо то однаково, що пити євшан–зілля.
Поверталися вони пізно. Я стояв під шовковицею при самій дорозі. У дідовому колі ланцюжок робив пропуски, і Лель Лелькович помітно відставав од Пані. Зорі втікали від мене у нікелі велосипедів, про щось тихо шепотілося жито, за білим ланом якого виднілися чорні труби млина. Коли вони закурять — Зелені Млини відразу заживуть іншим життям, іще не відомим для мене. Досі ж труби не куріли й разу від самої весни. Лель Лелькович, напевне, проводжатиме Паню аж до хати.
А тут іде довжелецький потяг, коли слухати перестук коліс, паровоз метає у ніч іскри, сопе, стогне, йде на підйом, на повороті подає протяжний гудок. То міг бути сигнал для Пані від Миколи Рака. Певно, знову скинув для неї хліб, який видають кочегарам перед рейсом. Бабуся сказала з пітьми, що мені ще рано вкидатися в парубки і так пізно приходити, а молоко для мене стоїть на столі у глечику, як завше. А ще втішила, що залишився якийсь тиждень до нового хліба. Місяць тому вона говорила те саме. Чи є щось прекрасніше на світі за наших бабусь, які напувають нас євшан–зіллям… П'єш його прямо з глечика біля вікна і думаєш: а оце ж Лель Лелькович іще повертатиме від Пані додому, стежки відтіля звивисті, коло високе, їздець може впасти і вбитись… Бабуся то вмирає на полу за відгородкою, то знову дихає рівно і тихо. А ти лежиш, думаєш собі про те, що колись твій дід спав на цьому ліжку під віконечком, маленьким–маленьким, але в чотири шибки, такі віконечка ставлять у хатах чи не для онуків. Гілка з вишнями зазирає до нього, а наче вчора та гілка була ще зовсім біла… У Вавилоні такого густоцвіту я не бачив, може, тому, що нема там і такого віконечка. Десь у Липських завалували собаки, зненацька завалували і зразу ж ущухли — то повертається від Пані Лель Лелькович, повертається через греблю, яку хто й зна скільки років тому насипав для нього старий Смереченко. Тепер у його хаті живуть Липські. Лише великий Фабіян міг би збагнути ті тайни світотвору, над якими я бився цієї ночі під несамовиту музику поїздів, у якій вчувалося більше праці, аніж натхнення.