— Старий. Прокидайся, старий. Дюсандере. Прокидайся, старий, прокидайся.
Спочатку він подумав, що то голос із його кошмару.
Говорили німецькою; ну, звісно ж, це складник сновидіння. Ось чому той голос видавався таким жахним. Якщо він прокинеться, то не чутиме його, і він розплющив очі...
Біля його ліжка на стільці, повернутому до Дюсандера, сидів чоловік, людина із плоті й крові.
— Прокидайся, старий,— правив своєї відвідувач. Він був ще молодий — мав не більше як тридцять років. Очі за простими, у металевій оправі окулярами були темні, уважні. Каштанове волосся сягало майже коміра, і першої миті збентежений Дюсандер взяв його за переодягненого хлопчика. Однак то був таки чоловік, вбраний у досить старомодний синій костюм, занадто теплий як на каліфорнійське підсоння. На вилозі піджака блищала маленька срібна шпилька. Срібло — метал, смертельний для упирів та вовкулак. То була єврейська зірка.
— Ви звертаєтесь до мене? — запитав Дюсандер німецькою.
— А до кого ж іще? Вашого сусіди вже немає.
— Хейзеля? Так. Відучора він уже вдома.
— То ви вже прокинулися?
— Звичайно. Але ви, безперечно, переплутали мене з кимось іншим. Мене звуть Артур Денкер. Може, ви помилилися кімнатою?
— Моє прізвище Вайскопф. А ваше — Курт Дюсандер.
Дюсандер хотів облизнути губи, але стримався. Може, це ще сон — нова фаза, та й годі. Дайте мені п'яничку і ножаку, пане Єврейська зірко, і ви зникнете, мов дим.
— Я не знаю ніякого Дюсандера,— запевнив він молодика. — Я вас не розумію. Хочете, щоб я покликав санітарку?
— Розумієте,— сказав Вайскопф. Він трохи змінив поставу і змахнув пасмо волосся з лоба. Буденність цього жесту позбавила Дюсандера останньої надії. — Хейзель... — Вайскопф показав на порожнє ліжко.
— Хейзель, Дюсандер, Вайскопф... жодне з цих прізвищ ні про що мені не промовляє.
— ...Хейзель упав із драбини, коли прибивав нову ринву до даху свого будинку,— не вгавав Вайскопф. — Він ушкодив хребця. Можливо, вже ніколи не ходитиме. Бідолаха. Та це не єдина трагедія його життя. Він був в'язнем Патіна, де втратив дружину і двох доньок. Патіна, де комендантом були ви.
— По-моєму, ви несповна розуму,— сказав Дюсандер. — Мене звуть Артур Денкер. Я прибув до цієї країни по смерті своєї дружини. Доти я...
— Ось не брешіть мені,— кинув Вайскопф, підносячи руку. — Він не забув вашого обличчя. Оцього.
Вайскопф, мов штукар, що показує фокус, тицьнув Дюсандерові в обличчя світлину. То була одна з фотографій, що їх хлопчик показував йому багато років тому. Молодий Дюсандер у есесівському кашкеті набакир; під пахвою в нього міцно затиснений елегантний офіцерський ціпок.
Ретельно добираючи слів, тепер уже англійською, Дюсандер спроквола відповів:
— Під час війни я працював механіком на заводі. Наглядав за виготовленням ходової частини та двигунів для панцерників. Пізніше допомагав будувати танки серії "Тигр". Наш запасний батальйон послали на фронт під час битви за Берлін, і я чесно бився, хоч і недовго. Після війни працював на машинобудівному заводі в Ессені, поки...
— ...поки ви не були змушені втекти до Південної Америки. Із золотом, яке ви топили з єврейських коштовностей, та з номерним рахунком у швейцарському банку. А пан Хейзель, аби ви знали, повернувся додому щасливою людиною. О, він пережив страшну мить, коли прокинувся у мороці й збагнув, із ким він лежить в одній лікарняній палаті. Та тепер йому вже краще. Він вважає, що сам Господь сподобив його найвищого привілею — дозволив зламати собі хребет, аби з його, Хейзеля, допомогою було нарешті схоплено одного з найжахливіших різників-душогубів, що їх будь-коли бачив світ.
Дюсандер торочив далі — повільно, ретельно добираючи слів.
— У війну я був механіком на заводі...
— О, облиште. Всі ваші папери не витримають серйозної перевірки. Я це знаю так само добре, як і ви. Вас викрито.
— Наглядав за виготовленням...
— Трупів! Так чи інак, до Різдва ви вже будете у Тель-Авіві. Американці нині з нами співпрацюють. Американці хочуть, щоб ми були щасливими, а ви — саме те, що може нас ущасливити.
— ... виробництва ходової частини та двигунів для панцерників. Пізніше я допомагав будувати танки серії "Тигр".
— Навіщо мене стомлювати? Чому б не покласти цьому край?
— Наш резервний батальйон було скеровано...
— Ну, коли так, гаразд. Ми ще зустрінемося. Невдовзі.
Вайскопф підвівся і вийшов з кімнати. Якусь мить його тінь коливалася на стіні, відтак зникла теж. Дюсандер заплющився. Він розмірковував над тим, чи не збрехав Вайскопф, говорячи про співпрацю з американцями. Три роки тому, коли Америка потерпала від нестачі нафти, він би в це не повірив. Та безголові іранські повстанці активізували американську підтримку Ізраїлю. Може, він сказав правду. Але яке це мало значення? Так чи так, легально чи нелегально, Вайскопф із колегами все одно його запопадуть. Якщо йшлося про нацистів — вони були непримиренні, а якщо про табори — несамовиті.
Він увесь тремтів. Проте знав, що йому зараз слід робити.
24
Шкільні табелі випускників неповної середньої школи Санта-Донато зберігались у старому складському приміщенні на північному краю міста.
Воно містилося неподалік покинутої залізничної сортувальні. Приміщення було темне, лунке і просякле духом сургуча, палітури та технічного мийного засобу 999, бо воно ще правило й за комору місцевого відділка освіти.
Ед Френч, тягнучи за собою Норму, добувся туди десь близько четвертої по обіді. Сторож впустив їх і сказав, що потрібні Едові документи зберігаються на четвертому поверсі. Він показав йому, як пройти до складу, що весь двигтів і рипів, через що Норма з переляку зробилася мовчазною — для неї щось зовсім не звичне.
На четвертому поверсі вона опам'яталася й пустувала та бігала поміж стелажами з ящиками і картотеками. Ед тим часом шукав картотеки, де зберігалися табелі за 1975 рік. Знайшовши її, він витяг другу теку і заходився гортати аркуші на літеру "Б". БОРК, БОСТВІК, ВОЗВЕЛ, БОУДЕН, ТОД. Він узяв картку, нетерпляче трусонув головою, бо у тьмяному світлі нічого не бачив, і підійшов до високого запорошеного вікна.
— Не бігай, серденько, — кинув він через плече.