Але так вона вже допрошувалася в сина, що осьо вибере час, трохи з тим шиттям позакінчує, бо то випускні у школі, то ще якась лиха година, а без неї не могли, не пускали,— та приїде до міста, і він її поводить ускрізь. Скільки вона по телевізору бачила нового повідкривали. Але що ж нове, як вона старого до ладу не знала, ну то й роздивляйся тепер на ці гори, оно якого понавиставлювано.
На пляжі ніколи не побувала, то ляже полежить. Тут якісь лежаки вряд гибіли, може, ті чорти декотрі; не вигоріло їм,— лежи тепер дровиняками до ночі. Але не побоялася, стала відхекатися й кулаком зіперлася на чортову спшгу.
Те, що син водою пробирався, щоб сліду ніде не лишити, її якось прикро вразило. Від кого ж ти ховаєшся? Чи ти думаєш, віку мені продовжиш цими вибриками? Якби ж хоч побачила його де, відпустило б трохи. Не буде ж той міліціонер брехати: тамо десь, каже, йшов; ми тільки ввечері завертаємо, щоб шкоди ніякої не було, бо є цих скажених, що їм ніч цікава на острові. Ще й трапився якийсь охочий побалакати, і їй почулося, буцім цей хлопчина з їхніх десь країв-, ні, не звідти, де вона тепер проживає, а де її хати вже нема, де в неї город був, і робота, й люди знайомі. Але що вона буде допитуватися, ще не знає, як він подивиться на цю мову, може, йому й прикро, що впізнають: "А, то ти звідти!"
Вони вже тут позвикали за міських бути; як йому керувати чи моста цього глядіти, то він тобі що розкаже...
Але вона долазиться, що загребуть якісь чорти у піску й хороби знайдете тоді.
— А насру-т твоїй мамі, то це ти тут?
— Який півень гороховий? Сядьте-но та дивіться на горби, що буде! — Син що вже лагідно позирнув на неї, аж мову їй потягло, стала й вона кудись дерти голову, але ж нічого тамечки такого чогось не побачила. Проте син як-то й упізнавати став її потроху, що сказав: — О, а де це ви в біса взялися?
— Ти мені дідовим Максимовим голосом не балакай, кажи, що ти собі думаєш? Вона тамо тлінна ходить, а його нема.
— Цитьте й не дихайте, бо ви мені все переб'єте. Зара оно сонце встане.
А вона хіба не бачить: така голова в росі. Й аж криком кричала:
— Яка це та міліція пропустила тебе сюди? — їй то ще й страшно було наближатися, бо, може, це й не син, а з тих чортів котрий, що хвостами везяють по піску— Встань з землі, сину,— тихо попросила.
— Що ви любите питать, то я люблю відвічать,— як віршем розказував цей уже ж чоловік, а не дитина, сидячи навпочіпки у піску— Бо в мене па всіх місточках і мостищах знайомі й знайомі, що я з декотрими то й не вітаюся, за що вони гніваються й, звісно, потім не пускають пройти, куди мені треба; отоді вже я покажу документи, й вони кам'яніють переді мною. Буває, що й такечки треба, а то все по-доброму та що знайомі, аж ціни не складеш на ці папірці та книжечки. Не все ж так, хоч трохи думай, де що. А то позвикали.— Чоловік на піску вирішив трохи відпочити, бо так сидіти й стільки балакати хто бачив.— І те, що сонце, а не так там щось тобі інше, що й не розбереш, то й нікому в голові нема зупиняти. Вже до чого — до чого, а до сонця то пустять, це ви мені не кажіть.
— О, ти балакати вмієш. Якби це такий вскрізь розумний був,— друге діло. А то й батько розумувати знав.
— Якби ж ви мене не перекривляли, то я б вам більше щось розказував. Однак що я вас упізнав у цьому просторі, й то добре вже.— Син кахикнув у кулак, з якого на всі боки посипався сухий зовсім пісок; хай уже, а тоді до матінки проситиме його, ходім десь.
Тако й повірила б, що в чоловіків можуть бути отакецькі сльози, але ж таке сонце чи од чого, інакше й не скажеш. Було, що й батько його плакне коли, але то сп'яну, бо як уже бачить, що винуватий, то куди ж далі, підставляє голову; здалася вона кому.
— Сину, може, ти чого потребуєш, то мені не важко перебігти. А на місточку оно чоловік добрий, він би й поміг, що треба.
— Мамо, кожному перепадає своє взнати сповна,— син підняв од голови високо так пальця, й того в піску, аж сивого,— але що ж ти зробиш, як це слово не йде й не йде, а коли й вигукнеться, то біжком уже тобі: "дурний, не слухайте його". Й кому ти що казатимеш. Отож нехай собі, колись і того чоловіка черга надійде, бо зараз уже виповзатиме це дурне сонце, що його, буває, не все й діждешся.
— Нащо ж я тебе ростила,— приходили якісь такі слова самі, але ж і вголос не скажи їх, не гукни— Не говорилося хіба тобі, живи біля мене.
— Та цитьте ж, мамо, дЬвдалися, й буде з нас уже сліз і горя,— Син дивився на край гори, де й справді брало й з'являлося трохи сонце, глядячи перш на цей куток, де вони були.— То ось яке воно все, а мені ж ніхто не казав!
Узяв чоловік сандалики свої дитячі й потягнув матір у другий кінець берега, на ясніше й тепліше таке. Привів та посадив її у кінець лави, на вищому, хай собі відпочине, й став дивитися на неї, яка вона ще молода.
Ярина таким звичним жіночим рухом, що й сина трохи диво взяло, обсмикнула спідницю на колінах; може ж, хто дивиться, а вона розклалася туго та й сушиться на сонці.
— Що з тобою таке, сину? — несподівано прийшли якісь не слова й не думки, що вона й сама вчудувалася — ну де ти бачив удосвіта тако питатися? Злякай візьми дитину Але ж вона вже за сина думала якось інакше, згадала вона йому й ту коденську ніч, де його тоді носило й приперло такого, а за цей раз то й казати нема чого.
Коли це їй як-то почулася синова мова, але так сниться чи що з нею робиться? Буцім якихось людей повно, родина така велика, і кожне ж балакає, а видно тільки, як губи ворушаться, й вона сама, щоб це хто збоку поглянув, так само балакала й така приємна, ти скажи, та зрозуміла ця мова, аж хотілося, щоб кінця-краю не наставало їй. Такий спокій візьме, що вони тут сидять, не мовчать, і любіші зробилися ці горби, й вода ця страшна, і куточок з пісочком і вербами-кущиками, а ще сонечко стало пригрівати, то вона й не вставала б та не йшла звідси нікуди. Вона рідко знала, щоб це коли посідали й вели якусь гарну розмову; й малою не дуже зазнала ласки; батька вона пам'ятає недовго, а вітчим як не мовчав, то бурчав цілий день, готовий поз'їдати їх разом з матір'ю. Та й від матері їй мало що діставалося, як та робила день і ніч, а коли й приголубить чи вдягне й вони підуть у гості, то це було свято для неї велике.