Сусідка віничком промітала в себе під ногами, так звеселіла.
— Кому це, скажіть, снилося? Вона мене на цій лавці протримала, думаєте, скільки. Розказує сон; сидить на лаві у білій сорочці, вже ж наче її чоловік, і згорнута куфайка біля нього під рукою. Та й хочете, щоб пуття було. Ще й дитину за собою тягне. От такі дівки настали в цьому світі.
Ай-бо, вона не всидить більш; де ця очмана мала?
— Цитьте, вже йде оно мій.— Бабця замахала віничком дужче, аж під лаву нагинаючись за папірцем.— Буде питатися — кажіть, нема.
Той став проти них обох.
— Не втікайте-но, цьоцю. Я з вашим сином гарно тако. Каже нема ялинки під саму ніч. Берусь людині допомогти.
— Та й ту перепродав з садка дитячого, й нитки не пооббиравши. Г-о-й.
Ярина збоку дивилася на цих сина й матір, а чимсь і добре їм, хоч разом тут.
— А ви мені копійку дали коли, га, мамцю?
— Гляди свою пенсію,— бабця нагинці одбігла од східців, вимітуючи за якимись людьми,— а я свою хату, їй-бо, одкуп-лю, і з вами не буду.
Той у сміх, вибирає в дитини шланга, ото зробить їм дощ.
— Дасте рубля, то поприбираю за вас цей день.
Вони з дитиною аж поприсідали перед вуличкою, та в той бік, ця донизу повитріщувалися: чи не чутно машини?
— Перебіжимо, доню,— не відпускала дитинчиної руки, а на тому боці, вже під високими старими деревами, дала собі волю:— А добрий же твій татуньо, що мусимо втікати в край світу. Не плач мені, бо дам.
їм дивно обом зробилося, що собак не чутно. Під знайомою сосною побачили хатнисько.
Казала тобі, тра йти зранку. Кому тепер ці пироги треба
Нема хатки; дитина показувала на дядьків на тих дальших хатниськах, що, може, там тато? Найдеш ти його! Він тобі такий начальник, що ходитиме у комісіях, де яку хату знести чи дерево викорчувати. Перелаза цього не додумалися поваляти; вони обоє попритулялися до стовпчиків — хоч такий затишок на цьому вичищеному кутку, що раніше їй раєм здавався. От диво: наче село в місті було й не стало!
Дитині й очка загорілися подовбатися на купі дерева. Оно
банячок під собачою будою, а не чіпай, мало тих горшків і рогачів твій татусьо позносив, що мусила сама закидати під ліжка. Якогось стовпа встановить посеред кухні з перекладиною, понавішує качанів, деревію, маку в'язку. Сусіди заходять та руками об поли: ну, хоч з хати тікай. А не скакала, як дурна, за тим качаном, бо не могла вже дивитися: невістка що не ступне, то за той стовп зачепиться. Одна дитині втіха, задки розженеться — бе-е-ех! Регочуться з хазяїна свого; ото щоб знав.
— Йдім з цеї руїни, поки собаки нам поли не пообривали,— крикнула з переляку на неї.— Дай тій, що в будці.
Киць, киць до собаки; гляди, бо гризне; це ж треба придумати: хати нема, а собака з цепу не спущена.
А сама не висиділа хіба двоє день під хатою в тітки Пичачки, коли та на висілки рихтувалася? Мати довго сміялася: "А що, заробила?" Тітка Пичачка на здорову мідну сковорідку, і заміж з нею виходила. Чогось на цю дитину бідну з горем наполовину подивилася: "А тобі банячок діставвся від
баби солом'янської".
Давай у цей ліфт влізати, бо той десь на східцях як
уловить — й крикнути не встигнеш. Вона дитину попихала впоперед себе, так затуляла від вулиці й хто де був, думала, це зара зайдуть у хату, зачиняться й нікого не впустять. А ця знов під батькові двері: "Таточку, дорогесенький, впусти хоч на трошки, я тобі щось принесла". Хіба вона не була свідком, як невістка щовечора одговорює доцю: "Не лізь, бо тато працює". А ці сусідки як понаймаються — галала, а тоді спам'ятовуються гуртом: "Боже, ваш муж работает!"
Не встерегла дитини, а та вже з криком "хто там?" біжком до дверей цих. Вліза-а-ае "Не с вашего окна бутылку бросили?" — "Так, так, сидимо й кцдаємо". Вона там порається з того боку вікон, а їй за працю ще й смерть. Відоме Ярині це порання; якусь насінину вкинуть та й стережуть, готові дітей повбивати, хто ступить понюхати. Цеї бабки чоловіка ну не могла чути; як почне порядкувати: "Зачем два лифта включать? Вот "малыш" придет, и поедем все". Вона затуляла дитину від цих пацючих очей і тремтячих рученят, бо як воно само не мало дітей ніколи.
Не вірячи, що їх тут двоє жіночок беззахисних, бабка одступає далі в потемки коридора, лапає інші дзвінки,— з їхнього ж поверху кинуто. "А вб'ють". Згадала Ярина свій страх, як п'яні з навпроти будинка цілялися в людей.
Тепер защипнулася ще й на ланцюжок; дістанеш мені удруге, побачу я. Поки перебувала спиною до всіх кімнат у цій хаті, ще трохи було ну от радости якоїсь, що на цей раз то вже не доберуться. Але ж вертайся назад, лапаючи по знайомій стіні, шукай стежок дітей, онуків.
— Що це той дідусьо бабці Богиньці робив, коли ревнував? — злякав її голос дитячий з якогось просвітку— Розка-жи-но. Прив'язував віхоть соломи до спини і підпалював?
— Еге.
— Сіла й роман напишу,— дивиться на неї з кутка, де іграшки і синова стара металева машинка.— А ти мені не влазь, бо твій писк набрид уже.
А щоб тобі де,— бракувало ще й цього писаки в хаті; а їм з невісткою що — на кухні та й на кухні? Про мене, на голови хоч ставайте, але щоб разом, укупі. Вона й чай носитиме, як невістка, бувало, робила, хоч ця звичка не до душі їй була. Як уже так, то сядьте разом, напийтеся. Й за сина бувала гордість — щось він там робить, і вони готові не дихати, вмерти, тільки щоб не закінчувався цей затишок, мир цей.
Десь треба було цю радість збути, й вона знов до дитини:
— Куди ти ногою по тих гудзях,— пошепки вигукувала,— рукою тебе навчити?
Звернула увагу, що двері до синової кімнати прочинені і мову чужу немов чути ще й. Не могла вона собі пробачити, що без її відома хтось уліз до хати, й наче ж права не має такого — ввійти, спитатися. Лякало світло аж неживе: чи він з тими книжками щось робить? Стільцями шаргикає по кутках, цс юна добре почула. І ось знайомий голос синів привів її до тями, змусив цю чашечку з чаєм рівніше нести.
— Для виступу мені було відведено п'ять хвилин,— ступила рішуче під цей урочистий голос на заборонену територію,— дякую за увагу.— Аж глядь по кутках: нікого сліду ніде.
Бігла Ярина берегом незнайомим, ошпарюючи ноги по кісточки у холодному піску, й сліду ж людського ніде, а верболози мов позаховували в собі людей якихось, мара на них можна сказати, хвости оно повисовували з-під кущів і водять тихесенько ними,— от пам'ятайте й за дня про нас. Ярині оці-го досвітки ще страшніші, як десь у пізній вечір; таке все ще сонне, тривожне, не питай. У війігу, бувало, не знала, як дожити до вечора.