♦Може, йому важко, а він мовчить,— знов щось не виходило їй з голови,— й боїться сказати*.
— А десь в туалеті в коробочці,— згадала Ярина вголос,— на поличці, що він зробив.
— Нащо його ховати, як воно лежало на своєму місці.
— Хіба ж я знала, що воно іра буде?
Вона й ім'я синове боялася вимовити, бо думала, що в хаті зараз усе як перевернеться.
♦Хоч би вже гасила тамечки,— Ярині такого закортіло,—
на темне аж легше*.
Світло погасло, і далі вони дивилися кіно про війну.
Бо й сон такий був, хоч не лягли, якби знала.
Прокинулася вона й хотіла налапати будильничка попід ліжком — так зникла ховати його, бо ті, коли хто не всунеться, то наступлять, чи до дитини заходять, буцім без них тут не обійдеться; але руки цеї десь не стало, ґвалт.
Проте кров помалу вступала в руку, й рука оживала; вже тоді Ярина змогла пальцями потріпотіти і в кулак їх стулити, й от страх минув трохи. Вона дужче вперлася рукою на килимок і так ще більше зраділа, коли почула всі горбики мотузяні на килимкові; добре от, що не давала невістці стелити в коридорі перед дверима, хай не хвалиться там за кращі, їй цей гарний.
Ярина виважила руку до себе й спробувала її зігнути в лікті, й була б крикнула, такі кольки пішли у десь неживе трохи тіло. Ще бракувало почути їм у ту хату цей писк Того син допитувався недавно: чого вона виє, ще й візьме виспіває тако на одну букву; хоч би не брехав уже. Правда, не спати знала, чогось їй у цих квартирах дихати не було чим. Брала тако на сміх намовляла сина, мовляв, їдьмо до мене, там стіни цегляні. А то вона не бачила, який з нього тут господар. От горе велике, закутав раз голову, та й так ночували в її богуславській квартирі. Холодно тобі стало, але ж у своїй хаті, не те що. Ті труби не так позаварювали. Й раді б комусь заплатити, але хто тобі, дурний, візьметься, як там треба все перероблювати. Насилу вговорила, щоб нікуди не біг, бо тільки дратувати їх.
Встане й води піде нап'ється трохи, от щоб цей сон одійшов, а то по кутках буцім ті страшки зі сну поховалися; так то й не зачеплять, але страх, як налізеш на когось. Люди найбільше цього бояться.
Вона лапала по стіні й так до дверей дійшла. Іншого разу місячно, то йдеш собі тако світлою дорогою; не побоїться одтулити й тканину на вікні в кухоньці, дитину аж у той край
не дістане.
Гидка їй вода з цього крана, борщу звариш, то чуть все одно хлоркою, а онуці тільки наливай, поприучували в тому дитсадку.
Обіперлася на стіну й смоктала з бляшаної чашечки; чогось у цьому бетоні ніяк холоду нема. Поволеньки одіпхнула-ся від стіни й стала посеред кухні. От бач, уже й так видно, бо ті рази треба було на балкон вступати, та й трохи побачиш, як тулять одну до одної плити ці. А то й не добре, вже ж буде людям де жити; дитинці оно коли покаже, щоб знала; ну та ніжками впреться в якусь поперечку, а голову як вуженя супе між залізяки, аж хоче побачити, чи там діток нема. Вона їй діток дасть, туго душі не стає од цього страху, чось так тягне донизу з височини й холод у душу вступає.
А не мусила вчити, як це ті дядьки хату велику зводять; певно що; і дитинці вже клопіт, щоб до них не позалазили. Робота й так оно є, треба ти їм. Тепер уже вовкулакою не злякаєш, кажи, що дядько влізе, та й.
Видно було й з-посеред кухні, як вони там прожектори понключали й ворушаться. Але такої пори хіба не додумаєшся, наче то неживі люди; дитинці то вже про свій страх не розкаже, мерцями ще бракувало лякати. Та й що ж воно,— чи вже пора така настає звикати до іншого світу, де й місяць і зорі проти цього долішнього світла, а геть не видні. Втікай, дурна, до своєї домівки, а то буде. І над її містечком світла не бракує, але згори все таке ясніше, милувався б довіку. Стане в себе на балконі, і так їй любо; вона й малою любила роздивлятися на небо, зорі які, змалку привчилася усе гарне помічати, де яка квіточка, краплинка роси на листочку. Аж одступилася в глиб коридорчика, так їй схотілося темряви; а не дістанете вже; от буцім вона дитинка, й так не боїться нічого, хай і ніч це.
Добре знала, куди їй звертати, аби осьо дочапати до краю стіни, а далі вона знайде. Не попускати ж було цього боку, бо так перш налапала, де та стіна, а тоді вже й обома руками перейшла на неї. Ця дорога їй так само відома, поздовж такої не дуже довгої стіночки, аж чогось їй любої, що на ній нічого понавішуваного не було, проте й холоднішої, як ті.
Хіба ж не весело в той бік прошкувати по цих солом'яних матах; а де в кого такі є ще, от тільки в невістки та в неї; не могла нахвалитися перед жінками: диви, яка кухня, аж веселіша зробилася. Вам добре, Ярино, а то лазь узута літо й зиму, як такий холод у ноги від лінолеуму.
А бабера богуславська нахвалює що невістку, що солом'яники, а так то їй тут нічого до душі не припало; дочка як привезла з північною десь краю, то з куфайок і хусток уже не вилазила й одно нарікає, що тут погуляти не вміють, а в них зварять якоїсь каші, та й два дні гулянка йде, а зять такий ледачий, нічого йому не треба. То що ж ви з цього зятя хочете, як його за людину не маєте? Вгодив раз, що на заробітки поїхав Чуй, а коли це вона не впустила баберу, позагашувала світло скрізь і ліктями заніміла на підвіконні, думала, роздивиться на цей світ перед вікнами; а совісно; вже бабера з палюгою й до неї на поверх вибралася; от не відчинить і не відчинить. Й шкода ж проте,— скільки ліктями виклала метрів на поручнях; але подумає за кулька, як вона його до бороди тисне, й думати не хоче ні про пляшечку, ні що там ще закусити є
Пожди-но й ти, полізеш тако до когось, а тобі носа причинять. Зашарудить по дверях, так налапує дзвінка, ну й дихати перестанеш, поки бабера не здумає вертатися знов цею далекою дорогою; вона не повірить, як це її можуть обдурити; побачить бабу внизу, вже на лавці і того кульочка примощеного збоку — так не дочекається когось іншого; тоді заходить у кімнату й сідає за працю...
Тако й звікує людина попід дверима, то з того боку, то звідси; а вже їй і ці двері знайомі, ще й уночі по них більше вичитаєш, ніж удень. Отуто замочка син міняв і не позалатував діромах; встроми пальця й чутно вату, вдень вона сіра; то й не виймай пальця, грій, мовби в дупельці такому; а правицею вишарює далі по дверях десь другу схованку. Ось вже мізинний, як равлик, зачинає добиратися, вла-а-азить, ніготь зразу цокає об кругленьке шкельце, ну та й пучка лягає затим. І вже окові вільна дорога, за пучкою ж, хоч носом там коли й черкнеш по цераті; г-от, бійся, що скирпатієш; проте оно все зарл побачиш.