Ярина похукала дитині на тім'я і пестила вушко, щоб та вже заснула.
— Це ми з тобою тата виглядали і щось таке зліпили, і йшли, а ти плакала, бо падала, а воно розвалювалося, ти пам'ятаєш?
— То качечка снігова була,— зраділа дитина, доказуючи вже сама відому історію.
Вони кожного разу щось нове додумували, та й так їм було веселіше жити, одній малечі, а другій старій. Так вона знала й любила цю казочку, що знов звела суху голівку з подушки.
— А підеш зараз же на своє ліжко.
— Я буду спати, а ти мамі не розказуй,— піддобрювалося це горе до неї.
— А як батькові?
— Ми ж ходили давно на вокзал, і качечку снігову носили, а він де був?
— То це раз там,— вони з головами повкривалися,— а як знов прийде.
Дитина виборсалася з-під ковдри й голосно бабу спиталася:
— То й він з нами ляже спати, чи що?
— Як не буде де, то до нас прийде.
Вони обидві почули, як зашаруділо в замочку,— їх обдуриш, гляди!— і це знов чи страх, чи радість до них у ліжко закрадалися, що вони не знали, чи бігти вставати злодіїв ловити, чи повкриватися: от їх нема в хаті, шукайте, де хочте.
Ще ж якась розмова їм з переляку на душу йшла, лепече це горе, дуже вона того бабая злякалася.
— Як ти мені бабая покажеш, то я тобі взавтра поможу сміття в бачки складати.
— Нікуди я не піду, бо в мене спина болить, а сміття смердить.
— Фу, як воно смердить, правда, бабунько моя? — Дитина потискувала бабі м'якеньку шкіру над ліктем, а руки не відпустить, це як мамуня, що вона тоді не знала — боятися їй гавкоту чи цього міцного потиску.
Вони так позіжмурювалися на світло — що хоч думай; так гарно спали, а це якась очмана перебила.
— Що, ти мене, бабу й маму вже покинув? — допитувалася дитина через бабину голову.
— Хто це її вже понаучував? — Ну да, радий, що обізвалися, бо та словом не зустріне, повернеться і вже шаторить, де які порошки чи краплі.
— Йди бігом лягай, бо це зара буде.
— А що, нема?
— Ти доходишся, що й вона тікатиме з хати. Хто тобі, дурішй такий, терпітиме?
— Якщо вже од таких, як я, втікати...
— Г-ой, мовчав би.— Вона закричала б од такої раптової немочі,— балакай з ними, але дивилася з ніжним докором: це ж син її.
Ярина пошкрьомбала з дитиною на кухню, але порога не переступала, стояла тако всім видом до сина, тулячись лобом до гострих одвірків; понаставляв же з нового дерева, хазяїн.
— Ми завжди помиляємося, думаючи, що вибрали жінку з подоби своєї матері. Ми вибираємо чорта в подобі матері і мусимо пережити еру страждань та упосліджень, аж поки цей чорт не втілить подобу любові в істоту, на роджену з його лона. А так ми зайві, й нічого не вдієш.
— Що ти там мелеш? — Ярина вийшла з кутка на світло, роздивляючись, як син стягує черевики, лапаючись за стіну.
— Осьо я поможу татові шнурки розв'язувати,— випручувалася дитина на голову бабі.
— Сиди тамо, бо впущу на підлоіу, то там тобі жаба й цицьки дасть.
— Ой ти вредна,— хотіла плакати дитина— Тато добрий.
— Оно диви,— показувала Ярина під стіл аж на кухню,— ворушиться, бачиш?
Вона стала за сином двері причинити й послухала, де він там шарудить у темряві.
— Твій батько який приходив, але щоб таке вичворяти... Диви, він ще й обзивається, лежав би й не дихав.
— То хіба я винуватий, що батька з дурного дива не стало.
— Я тобі давно хотіла сказати. Ти про батька так більш не думай. В нього серце хворе було. В мене є довідка з лікарні, ха-но осьо покажу. А це що він таку слабість мав, то не він, сину, винуватий.
Дитина й собі вушко тягнула в дірочку, але щось їй не дуже чутно було.
— Дай-но й мені послухати,— шепотіла в потилицю бабі.—
Його там ніяка хороба не вхопить?
— Та на, де ти такс видерлося, господь тебе знає... Вони знов повкривалися з головами, і тепер їй добре
почулося, як прочинилися двері.
Тра вставати й там трохи побути.
Але дитина й собі в крик, так хотіла маму побачити.
— Це нам обом буде, що ти не спиш, а вже пізно,— казала Ярина таким голосом, що вже їй байдуже,— балакай собі.
— Мамо, їй завтра в садочок,— чутно Ярині аж на цей поріг її буцімто кімнати,— як ви цього не розумієте.
— То я з нею побуду.
— Ну да, а потім знов біжи за довідкою, бо так не приймуть.
— Побудеш з бабою вдома, га? — сміялася до дитини, аж видно було вставлені металеві зуби.
— Я хочу в садочок— Ще й, диви, так, щоб мати почула; от лихоманка.
— Ну цить, цить, зара підемо спати,— гехкала на собі дитину.
Ярині видно було крізь скло за невісткою, як вона копирсається в холодильнику.
Це вже знов щось попре сусідці: не хазяйка, ні.
— І не плач, не плач,— кинулася невістка до дитини.— Вкладайте її, бачите, знов ці нерви.
За це то вона вже не змовчить, хай як знають. Бракувало ще цих дорікань. От не сидітиме й дня, нема хіба їй куди вертатися?
— Вона, коли в мене, не така,— наважилася сказати свою давню думку.
Еге, діла не буде.
— А ви запитайте тата, звідки воно в неї береться.
Вона не хотіла нізащо цих сварок, хоч би добути спокійно цей термін, й як хочте. Де ці сили наберуться, як тут не знаєш, кого рятувати,— й за сина бійся, й з цею малечею думай, як справитися. Іноді як поставить очі, то ради нема. Якась дурна кров грає, а вона їй за тата.
— Вже йдемо, йдемо,— склала усі думки в слова до дитини, бо не було в цьому світі іншого порятунку.— Будеш спати, а я тобі казочку розкажу.
Вони з вікна дивилися на вокзал,— скільки там снігу понамітало.
— Осьо взавтра поїду, та й не буде в тебе баби,— аж трохи сердито приперла дитину до скла,— переберешся до другої баби та й будеш корівку пасти, качок ганяти.
— А в тебе розуму хватить покинути мене тут?
— Лепетати вмієш, хто тебе тільки навчив. Ти в мене така не була.
— Бо ти мене посадиш саму на кухні і йдеш людям шити, а я не вийду, поки не витьопаю тарілочку.
— От тобі горе велике було. Поприходять жінки, а ти їм ціну за шиття назначаєш. Я вік не могла ціни скласти, брала, скільки дадуть. А тепер червоній, бо в мене ду-у-уже розумна онука.
— То й не думай мене тут покидати,—— дитина цупкіше вчепилася в бабину кофту.— А то вари їсти їм, прибирай.
— Дуже ти наприбиралася, тільки оно-го ця глухенька на поріг, то тебе як вітром здуває.— Звеселілим і молодим таким голосом Ярина розказувала мов не до неї одної:— Поїдемо, та наваримо картоплі в лушпайках, та й дивитимемося телевізор.