Ті син грався пісочком, вибираючи тільки сухенький, обсипав ним собі ноги аж до литок, і сонце світило на синові ноги у цих панчішках, й вони аж немов цвіли сивим. Але щось не так чутно було синову мову, бо більше шуму робилося на невидних вулицях десь нагорі й тако під горою. Та й мовчи з цим усім; уже обоє повитріщалися на той шум, і ці слова потягнуло не в той бік. Заїкнися тільки, то почне. А що ж ти думав? Вона зятеві за бензин оддає, якогось разу возив передачу дочці в Апатити до поїзда. З такою втіхою тепер виказувала синові, хоч не думала їх нікого винуватити. Вона добре засвоїла, що треба завжди оддячити. Як стала вже у своїй хатині хазяйкою, то більш не потребувала чужого, їй радістю було вділити дочкам і синові коли на якісь подарунки. Бо на чуже перейди, то діла не буде, й хіба не доходило до сміха? Каже Вері: "Я Любі вділила щось", а та — "О, нема куди їх тобі подіти!" Певне, сама ж заробляє собі. "А то ти б не взяла! Я тобі свої кульчики подарую, ці, що на мені". Але та ще й носом покрутила. А кульчики давні, ще од матері, колись хіба таке золото було? "Не хочеш, то Любі оддам, вона давно за них заїкалася". Коли це Вера заходить, ди-и-ивиться — "Мам, а де це кульчики?" А в неї вже дешевенькі якісь на вухах теліпаються. "То ти ж не захотіла. — "Бо я дурна була, тепер шкодуватиму". Ну то знов за ці гроші, на, купиш собі, які захочеш.
— Дивися-но, сину, де це їх стільки понабиралося, га?
— Ви думаєте, їх так багато, аж злякатися можна? — чогось йому всміх. А потім утерся, як після випитої води,— Бійтеся кого хочете.
Вона посунулася ближче до сина, й так вони вже сиділи, не ворушилися, поки ці всі жінки перейдуть чи що до них захочуть мати — ще доведеться драла давати звідси. От не знає та з третього поверху, то мала б ще одну роботу. Вбралася б у якесь рядно й вйо з цею бригадою, паличками виштрикають сміття, та й тобі.
Й з цих жінок одна стає-є над ними; таке диво тобі, що вони обоє калачиками повдягалися, боялися обізватися. Не скажеш сільська, але й у місті не піде тако вдягнута в цьому довгому й білому, з якогось іншого світу. Виказує так, що як їм то пляшечки нема, а як роботи — найбільше.
Ярина й тримала під кофтою, думала, синові дасть напитися; ну то взяти вилляти, та й нате вам. Аби тільки до них не чіплялися, бо їм нема як вертатися. Ха-но та на роботу піде, тоді вже.
— Ти хоч води, сину? — спиталася в нього.— Йди дам, нап'єшся. Дивися-но, вже скільки людей,— розказувала далі,— вибираймося звідси, бо це ми одні повпугувані сидимо.
— Зара в'дасте пляшку, та й будемо йти, чо ви боїтеся. То вже не з таким ляком оглянулася до жінки; це в таке
вдягалася колись її мати. Вивертає бере догори підошву й показує, де в неї порізано.
— Два тижні як один день виходила,— ще тримаючи ногу підошвою до себе, розказувала жінка.— Цього шкла понаки-дують і шукай їх Але вертаюся назад, позбирала в пелену й висипала в ящик. Бо людям ходити, то хай нікому так більш не буде.
— Ми ще трохи не допили,— чула Ярина синів голос, й так їй хотілося крикнути, щоб вилив ту воду, бо шкода робилося цеї жінки: оддай, десь купимо собі ще!
Хай би тако попросила пошити щось новіше; туго біля води мірку знімай. Коли це й жінчин голос до неї став долинати: "Нічого, сину, я почекаю, ви собі допийте, щоб не виливати" Й цього страху стало менше; може ж, вона нічого й не потребує, бо цей одяг на ній такий довгий, міцний, з тонкого полотна спідниця й сорочка, як на молодиці, з широким вирізом, тільки рукава якось — невміла рука доточувала. Ярину диво брало: де це ще міг такий старовинний одяг зберегтися? По селах, оно й то хіба десь у скрині заваляється.
— Беріть, цьоцю,— це знов син забалакав, й далі вона уважніше дослухалася цеї ріднішої вже жінчиної мови.
Та аж скрадаючись:
— Що ж, як я за чоловіком-начальником прожила та й не заробила пенсії.
— Але я не так, як ці,—сміливіше обзивалася жінка,— що з мішками ходять та визбирують, я собі підійду до людини, спитаюся, чи можна.
— Диви,— вже з таким дивом до сина,— де це ця жінка поділася?— Але що ти будеш казати, коли й хотіла вона, щоб уже не чути й не бачити; або так: приймай до себе як рідну, та й разом завжди. От жаль тільки брав, бо так хотілося зняти мірку з цеї жінки, наче з матері. Там що — плечі й довжину рукава, а так то вона й на око пошила б і було б якраз.
— Але чогось так стало насуплюватися,— боялася Ярина не так вже за себе, як за тих людей, що їх понаходило до цеї пори стільки— Поллє, чуй-но, то під цим мостом до вечора не переждемо.
Чого в неї син питається за якісь копійки, до неї зразу і не дійшло, але така музика стала гриміти, що вона не могла розібрати, чи це музика з тієї пластмасової халабуди, чи ще так грім гримкотить й лякає усіх на світі. Син втягнув її досередини, й вона аж тоді заспокоїлася, коли побачила, скільки тут дітей і дорослих серед цієї стрілянини: гуде, цокає, не дає до тями прийти після вулиці. А син і їй тикав копійочки й показував, куди вкидати. Вона не хотіла цього всього: оно ці діти як божевільні поробилися, а музика ж зверху не втихає, немов керує всіма, і вже синові її не вистачало копійок, та й дістань тут і дай спробуй, як стільки люду набилося. Але одвернулася й дістала трохи паперових грошей на розмін, й не зогледілася — а він уже підносить їй повну жменю: на, будеш давати.
Й хіба не до сміху доходило, коли налапала останню копійку, й треба ж гукнути синові, що вже нема чим наділяти, але як така охота йому. Згадала вона, що й малого його не дуже балували цими іграшками,— ото раз батько привіз прожектора, як з вербовки тієї нещасної повернувся; вона думала, як їх вдягнути, нагодувати.
Ярина насмілилася й поміняла ще копійок, щоб синові не дуже так було видно; та й він ще попросив у неї дозволу "на машині" проїхати, й вона за ним посунула. Ну, не сором, подумають, чого це ще й старці швендяють, ніяк не повилазять звідси. Але за дитинку вона подумала, що не пустила б нізащо сюди: хай оно з глини коників ліпить чи що вона вміє, а це їй користі не принесе, й так оно намучилася, поки до спокою трохи довела. А то ж — таке було.