"Десь та жіночка зійшла з села, що й духу не чуть",— думала Богинька обізватися, щоб вийшла близькіша розмова, але й шкода робилося так людину, ну не чіпав би її. Хай собі живе як знає.
Знов гуло з якогось темного закутка, бо цих шкафчиків,
мисників не злічити; як воно все уміщається, що ще й є де повернутися?
— Петра мені бракувало. Я їх всіх одсилаю. "Вже-е".
— Оно просилися на квартиру вчителі, то я брать не хотіла.
Богинька пошукала ті двері двохстулчасті, до половини заклеєні й затулені занавісочками,— туди ще одна кімнатка була з іншим виходом.
♦А проте взяла",— просто подумала Богинька, дивуючися з того, що ніяких почуттів не викликає ця думка.
Це сидітиме тут сама й сама до себе балакатиме. Як причи-нувата, скажуть люди. її сміх розібрав — як подумала.
— Сянько, що це там гримає на подвір'ї? їй-бо, хтось прийшов.
Це треба було піддурити цю глуху стару дівку, щоб нарешті розгледіти її в сутінках великої хати.
— То собака цепом,— чула з сіней Клікмаїршин голос. "Що це таке, що собака мене не почув",— знов веселіше
забилися живчики в скронях. Але вона їй скаже.
— Диви-но, Сянько, я йду, а собака мене не чіпає. Кудою ця Клікмаїрша знайшла назад дорогу, що в хаті
чутно її голос,— диво одне. Думки вона вгадує, що так каже.
— А чо вони будуть сидіти в селі, дурні. По цих хатах з
дитиною кочувати. Як вони, молоді, щось не мирять з старшими гучителями.
Знала Богинька трохи за цю науку. Але казати чи ні? Скаже.
— Певно, що не мирять. Ці вже тобі не стануть робити за спасибі. Ти йому заплати, він тоді зробить.
"А ті, старі, тако звикли день і ніч не вилазити з цеї школи, то їм чудно".
Та й тобі сварка. Але ж сиділи ці молоді, й тобі веселіше було, хіба ні? Вона то добре знає. Побув у неї з місяць художник Григорій, то й побалакає з нею, старою, й щось поможе. Одного вона не розуміла,— така звичка в чоловіка якась. Щось переставити чи перевісити. Вона побачить та й знову по-своєму зробить. От ніяк тями не було, що як це так воно віками своє місце мало, а це чіпати.
Втихло якось на тому кутку хати,— що, диво тебе взяло: вік прожила біля школи, а знаєш менше од мене.
Хоч розказувати то вона цілий день може за цих вчителів.
Оно за Миколу Григоровича, або Кандибу,— чогось ще й так називали, не жив і він хіба у цій кімнатині? Не стало якось видно його, а потім взнають, що в Житомирі на базарі гарбузи четвертинками продає.
— А цьому Петрові що буде — не знаєш?
Питала вже аж наче винувато, бо це таке: зайшла в чужу хату й слова не дає сказати людині.
— Який з того Петра ґандж, мовчи хоч. Голову й тих усіх винуватих позабирали, а його не чіпають. "Як він уже спух од цього питва",— не дала собі сили уголос вимовити.
— Це виходить: мона вбивати, й нічого тобі не буде. Пер те насіння на продаж (тут списували) ще за того
голови, збиває чоловіка за лікарнею, й хоч би спинився. Тако собі думав: утечеш та й тебе ніхто не побачить.
"Подуріли люди,— чи це вона так думає, чи Клікмаїршу слухає, що так каже. — Головиха серед ночі виходить в садок, чує — залізли в "бесєдку". "Ай-бо, хотіла стріляти,— розказує.— Почуло, й городами драла. Якби ж то не знала, хто; тільки ж мовчу, кому ти що скажеш? Там чоловікові були валянки дорогі з білої повсті, шкірою тако смужками обшиті — він їх носив, не скидав. Вкрало".
— Це вмерти треба. То з колгоспу виносив та вивозив, а не стало його, то останні валянки заберуть. Така тобі шана.
— Де це ти там, Сянько, що я тебе не бачу?
Гукне ще раз, бо в цьому льосі такий страх насідає; стій, а хіба вона вже раз обзивалася. Щось казала.
— Вбізвись-но, Клікмаїршо, чось собака знов шарудить. Може, Петра лиха година принесла.
Клікмаїрша нагнулася так до столу, аж її стало видно всю проти вікна й великі вуха з-під хустки — якось так закутується, неміч тебе знає,— забіліли.
— Осьо щось найшла, бачиш. Чось нема гарнішої. Замотувала вже на скрині злежану тернову хустинку
з бідними квітками у ту саму газетку Марійчину. Цим улежаним духом чутно стало — не звикла Богинька до такого духу. Це стільки того добра мать і так боятися.
— Бачила Аллу Порохнюкову типіро. Це старий Порохню к ще лежить,— подобрішало в неї на душі, що й дух той не такий гострий зробився.
Розгладила собі на колінах під фартухом спідницю, а потім і фартушка розрівняла,— такого спокою хотіла набратися перед тим, як іти з хати.
— Ту лежить. Бог смерті не дає.
— Вона діткам напалить у школах та батька опопорає,— влагіднилася геть зовсім її душа; могла б отако разказувати й не думати, чи її слухають.
"А сам лежатимеш при смерті, ніхто й молоко не внесе".
У сінях їй зробилося тепліше, не так, як першого разу Вона й паличку забулася, така схвильована й роздобрена гостинцем.
Бере перехиляється через поріг, щоб дістати з-під мисника ключку, коли Клікмаїрша аж наче од столу, здалося їй, гукає. Як цс вона сама забулася, що через поріг не можна.
А ступивши однією ногою з сіней на дерев'яну підлогу, вона почула, як заболіла порепана шкіра — так обпиралася на цю стіну. Пакуночка ж не випускала, дістає паличку, чує — газета лусь.
Клікмаїрша допомагала їй двері одтулити; покинь тако за собою, то й за поріг не переступиш — вдарять у спину
— Йди дорогою, Марійко,— казала їй з прочинених дверей Сянька.— Там твердо йти.
Піде вона берегом так само. Чогось хотіла роздивитися ще те дерево неподалік од соші, якось до Клікмаїршиного тину бликше. Сумне таке деревце, чогось улізло на цей край, де більше верби, але — на твердому собі. Цього попелу вже там — камінь один. Колись понаносили з барака; а що ж — діти
жили миролюбівські та вчителька стара.
Що в цій великій хаті тепер, вона сама не знала. Поначіплювали замків, а до кринички вже й стежечка потроху заростає
Чого вона не подумала раніше, то тепер їй уявилося бідою цілою: у тому вікні якийсь жар займався— чи всередині горіло, чи сонце так не по-літньому вгріло. Але й сонце, таке невидне у небі, десь далі посунуло, в ту акацію дивилося, а жар так само світив, немов відбитий на папері.
♦Це хата горить, а сюди у вікно видно,— згадувалось їй
щось, але думка то не хотіла до цього схилятися.— То що.