Довго ми хіба в того Січкаря побули,— батько то з ним якось мову знаходив; ну, обом розуму не позичати, а я таких лК)дей не те що побоювалася, а якось не лягало серце, бо за Цього діда багато чого розказували, що страх брав. Й досі ніхто не знає, де він борони й плуги позакопував. Перебираймося в ту маленьку хатинку, де тепер аптека,— не плутай, сину, тоді ще цеї теперішньої аптеки не було, — вже ж наче самі поживемо. Коли серед ночі Євка вперлася з клумаками. "Я цю хату купила,— каже,— мені де-небудь, аби переспати; я осьо в кухоньці буду, а ви в кімнаті". Довго ще сміялися, хто знав: бач, придбала хату з молочарем. А що ж, як рік такий був. Й от небагато часу минає, біжить Антося сліпенька. "Йдіть бігом, бо Роза перебирається". Як ми за одну ніч попереносили своє добро в цю, вже нашу тепер, хату,— ну да, це то правда — її тепер вже немає, але ж я хіба винувата, як ти тоді мені не сказав нічого,— сама не знаю. Шкода Рози, але ж у самої душа не на місці,— скільки вже поневірятися на цьому містечку. Омельчук, що не зайдемо, усе втішає "Да, нам спеціалісти потрібні". А як до діла, то й мовчок Наче ж Розі першій пообіцяли, а тепер — не знають, побачать осьо. Хде Омельчук на річні курси голів колгоспу, стає Баранівський. Цей довго не думав: "Беріть-но бігом вселяйтесь. Мені треба, щоб люди трималися місця". Щось він Розі пообіцяв; от тільки вернути їй за ремонт, бо вона собі вже й кімнатчину вибілила, якось буде.
Не взнати стало нашої хати. Щось трохи зверху було соломою вшито; ми верха всього бляхою перекрили; стоїть наша хатка, біленька, чепурна. Почали на містечку хвалити, що от це хата, а то лопухами позаростала. Овсієнчиха тільки місця собі не знаходила, не раз попід вікнами пробіжить нагинці,— вони переселилися до костьолу, навпроти пошти, чоловікові як ветеринару колгосп нову хату дав. "Вьі по блату купили, а теперь меня обсуждают",— не знала вже, як допекти. То хто ж тобі винен? Город лопухами заріс — не пролізти. Коли дивлюся — й погріб є: у війну там, кажуть, якийсь чемергес гнали.
А що довго нам за цю хату згадували, то так. Ветеринар жив у другій половині з жінкою — чи це я вже казала? — дають йому коло пошти; це он тепер понабудовували квартир,— чув, ти в селі давно не був та й не знаєш; а ветеринар-ша ще бігала, заглядала у вікна: "Бач, цим дали заплатити, а ми жили як у казенній*.
Як це Баранівський каже вселяйтеся; а ще ж не заплачено. Батько тоді: "їдь в Яроповичі, хай дають гроші". Наших там трохи було. Приїхала, а вітчим з двору — до лісника за дерево домовлятися на хату для нас. Давайте ці гроші, якраз три тисячі на старі. Розі одвернули за те, що одну кімнатину впорядкувала; насилу воно все вговталося.
А ти кажеш, час минає швидко, й справді ж Стою раз на кухні проти цього вже осілого трохи вікна й буцімто показую всенькому світові ці дрібненько пошамрані папірці, й нема віри, що замість них допіру лежали в руці моєю працею зароблені гроші. Але як вони всі аж не можуть, щоб не розказати за цього батька; ну пащо мені така мука! Де він там у Вертики-ївці по хлівах живе й нема відома, що їсть. То ти ж самий собі таку долю вибрав, а я де тих сил наберуся. Вже були б з цією вєртикиївською жінкою розійшлись у хвіртці; ні ж, скільки вам та скільки. А мені це як починається за гроші, ґвалт би кричала — так не люблю торгуватися. Скільки дадуть: хіба я коли ціни встановлювала, як інші? Що гарно пошила, то я проти цього не заперечу сама, а от ціну не складу своїй праці,— вже вибачайте. Десь ця сила візьметься на двоє слів, та й назначу, аби одчіпного,— стільки, не буде багато? Бачу, що й тій людині гора з пліч, й з такою втіхою до неї, що як матиму час, то й ще пошию. Беру скількись там папірців, і вже на душі одлягло. Тулить мені й ще — що це так догодила; а я б уже рада бігти од цієї хвіртки,— не треба мені, аби думали. Хай оно інші беруть; не хочу я про них згадувати й слова. Цим чуткам впину немає: десь щось — вже біжать. "Нащо це ви, Іра, наговорюєте на нас?" А мені чого тепер боятися, вже ж з трусом не прийдуть, як колись. То ще заздрили на якесь добро,— горе мені: де те добро в нас? Бач, на молочарні робив, а як залишилася з цею хатою старою та батьком хворим, то ще щось до мене мати? Люди. Але й недовга ця радість була з тими папірцями в руках,— та собі думає, може, не догодила якимсь карбованцем, то вона щось скаже. Ну й сказала. Вуха б мої не чули. "Бачили вашого чоловіка з кимсь". Мовчіть. Я нічого не хочу знати. Хай що хоче робить. Бо сил моїх не було вже. А то я не розуміла, що одна надія на свої руки; двох дочок уже в люди вивела, хоч як важко й було, а ще ж вас двоє біля мене,— було мені за кого думати й заради кого день і ніч не розгинатися над цею машинкою.
Дивилася тепер на ці порваті зароблені гроші, й чогось здушило за горло; ай-бо, стало шкода. Дурна ти голово, чи в тобі вже й зовсім тями немає. Осьдо й Антося сліпає стежечкою проз аптеку до нашої хати, але поки вона дійде, то ще вдурію. "Антосю, чо це ви так давно не були?" Сама налапає, бідна, стільчика, паличку поки примостить з якогось боку, й тоді ще не жди од неї слова: а ці зборки як почне рівняти на фартусі та на летніку, попробує, чи хустка ніде не злізла,— й щось тоді, може, скаже. "Мені тепер тяжко ходити". Й ця мова така — що то, як набралася страху з-після війни, і це сидить якось тако, аж ну не знаю. "Наставили цих тинів; їй-бо, я блуджу. Забуваюся до вас дорогу. Я вже геть сліпа зробилася, Яринко". Стало мені страшно,— ще й ця Антося перестане навідувати. Одні ці закажчики. їм давай роботу. "Я порвала гроші, Антосю,— з якогось переляку признаюся, — повірите?" — "Чом ні? Я котрий раз надумаюся вам занести пиріжка, мені люди дають. А то до церкви коли виберуся; до церкви мені легше дорогу знайти". Вона якось непомітно й до столу присунеться; і вже тими пальцями по цераті шкряб, шкряб, надзьобає цілу купку кришок, що самому годі й помітити, й аж пестить з усіх боків кожну крихточку, наче не дає їм втекти ні котрій на свої старі місця. Вона там ще знала одне місце, прорізано було, й звідти вискубе, що там є. Бач, ти й це пам'ятаєш, сину. Подивлюся на таку господарку, й шкода стане Антосі. "Це я типіро од Гані Киселихи; вона каже, Ярина збирається хату мастити, я беру йду взнати, чи ви думаєте до свята що робити. Питаюся в Гані, чи Ярина не думає до свят города садити, я помогла б. Ганя свого города чось запустила, а я її ще питаюся. Кажу, я прийшла б Ярині помогти города садити. Носила б тамо кошелі, бо ямку викопати я вже не попаду. Вам треба до свята впоратися,— у вас така гарна хата, Яринко". Схилилася до тарілки з борщем, шматочок хліба обмацує, чи він нікуди од неї не дівся. Це гарно так треба вміти їсти — от не забуду; найде ротом цю ложку, а хлібові не дає посунутися, щоб не бачили, як вона вслабла на очі. Дякує мовчки Богові за такий обід, бо вдома собі вже не зварить, а до людей не дуже й находишся,— не було хіба, що двері перед носом зачинять. Всі Антосині думки над цею тарілочкою з борщем: вже як по дну ложкою шкрябне, то тоді взнає, що виїла. Нахилить тарілочку до себе, щоб останню юшку вибрати,— от вона й пообідала. А трохи хлібця залишиться, то вона його або й так доїсть, або в фартушок сховає; то якої ти ще мови ждатимеш од неї. Якось сама за цю хату подумала. Е-ге, гарна хата. Колись то вона була гарна на все містечко, але тепер подивися: сусіди собі попереробляли або нові позводили, а наша стоїть, довга, по один бік толлю вкрита, по другий — ще бляха відтоді. Якби до цеї хати хазяїна, то ще можна було б щось. А так. Як такі часи були, що люди на сироватку жадні робилися. Стали ми працювати на молочарні, й прибилася до нас ця Антося. "Що скажете, буду робити, а ви мені вже давайте щось". Робить там чи ні, вальків два кине,— ми цю халабуду трохи до пуття доводили, колись на тому місці, розказують, корчма стояла, — й заглядає всередину. Увіллють їй сироватки — нап'ється й знов ліпить. Оглянуся: стоїть Антося на дверях. "Що вам, Антосю?" — "Влий ще щось". Далі якось легше ставало, вже більше було молока, люди потроху вибивалися з нестатків. Ну то й заготівля пішла вгору. Перепадало тоді Антосі й сиру коли там, замість сироватки молока давали. "Якби, Ярино, не ви тоді, чи вижила б я. Правду вам кажу".