Баба в лікарні так само не вставала, але це якби звести її, то вона трохи йшла б попідручки. Тако на Петра подивилася, чого він тут стоїть біля неї, якийсь чужий чоловік Але ж, видно, взнала свого сина.
— Це ти, Петро, приїхав по мене?
— Заберу вас й будете вдома вже,— признався їй син,— вам там буде добре.
— А як не піду з тобою, то що ви мені зробите?
— Заберу вас осьо машиною, та й чого це ви будете тут лежати?
Баба Прокопчучка згадала за щось друге, що її мучило, але вона йому не признавалася, щоб не думав на неї нічого.
— Поставити ще тако стільців, та й тобі було б місце лягти,— казала вона, не дивлячись на Петра.
— Заберу вас у кабіну, вкрию вашим кожухом, та й буде вам тепло.
— А ти хіба мого кожуха взяв, Петька? Чого це ти моє добро чіпаєш?
Петро поклав кожуха біля неї, щоб вона могла руками помацати і взнати, що це її кожух.
— Приїдемо додоми та й покладемо кожуха в скриню,— ми ваше гляділи, щоб нічого ніхто не взяв.
— А то Гаїщрей помер, а ви почали його кожуха носити, я ж його не продавала, мені за нього давали гроші.
Петро підсунув кожуха ближче до матері й вговорював її ще їхати додому, бо чого вона тут буде лежати. Якісь порошки, то їх і так дадуть, нащо їй ця лікарня.
— То ти мене будеш везти додоми, га, Петька?—засміялася
баба Прокопчучка по-чоловічому якось.
— Я вас гарно посаджу й кожухом укрию, щоб вам тепло було,— чого ви смієтеся?
Ганя зварить картоплину, щоб скоро було, та й у чашці несе бабі в ту хату й дає в ліжко.
Баба Прокопчучка уже все з чашки пила й їла, що їй Паня принесе там,— суп який, картоплю, ну що давала.
От несе вона бабі їсти, що зварить у літній кухні, а баба бере та й каже, що вже їй нічого не хочеться.
— Ви ж казали, що хтіли їсти.
— А тепер я вже не хочу,— мовить баба Прокопчучка й дивиться собі куди-небудь, щось думає.
Ешя на неї не мала ніколи поганого слова й це мовчить, терпить — що ж ти будеш казати, як баба лежить, не встає
Ганя й повимиває біля баби й під ліжком, щоб їй було свіжо, а баба дивиться, що вона там шарудить, і бере питає знов:
— Це ти вже мені снідати несеш, Гань?
Паня що буде робити — тільки-но питалася, що баба буде їсти, й знов тихо питається:
— А що ви будете їсти, кажіть.
— Може, молока.
Зараз їй приносили молока, але баба так не брала, а починала видивлятися в чашку і вже пити не хоче.
— Що ви там бачите, що так дивитеся?— питалася Паня в свекрухи.
— Бо', що це ти мені дала таке? Я його пити не буду.
— А що таке?
— Повно соломи. Дивися на.
Ганя помовчить, поки свекруха вип'є молока, нічого їй не каже, щоб не розсердити,— це ж мати.
А баба доп'є й дивиться на дно чашки, щось хоче знов сказати. , Ш ШШ
— Повно сміття,— закричить баба й кидає чашку собі на ноги.
Ганя забере чашку й несе назад у кухню,— добре, що хоч так випила, тепер буде неголодна.
Візьме розсмішить усіх, як почне допитуватися, чи телевізор не робить. Ніхто так би й не казав, чи вона в нього буде Дивитися, але питає,— то їй там щось одкажуть, що він зіпсований і всі не дивляться, щоб вона не думала, буцім це її обманюють.
Але вона коли повірить, а коли й розсердиться, думає, що Це з нею дрочаться,— мовляв, усе одно помре і не треба їй ніякого телевізора.
— То хай Петро покличе Миколу та й той справить.
Це так, видно, їй хотілося подивитися наостанок, й вона вже не відчепиться — буде взнавати.
Вона колись його в хаті не бажала бачити, так сердилася на всіх, але раз дивляться, а баба Прокопчучка вдибує у їхню кімнату зі стільчиком і сідає під грубою. І вже потім не гнівалася, а тихенько зайде й сяде, виклавши кульгаву ногу на паличку. їй ніхто нічого не казав, що скільки вона прокльонів вилила на них за цього телевізора, а тепер і не згадує.
— Миколи нема вдома, його в лікарню забрали.
— Чого це вони всі слабі, хіба їм тра помирати так скоро?
— А шо ж,— казала їй Ганя, вона це й не одходила від голів.— Думаєте, тепер молодь така слаба робиться.
— Чого це вони слабіють, хіба їм погано живеться. Хай до роботи стають.
— Тож роблять...
— То хоч радіво включіть, як телевізора так шкодуєте.
— Хіба ми вам коли шкодували, ми ж не винуваті, що несправний. Прийде Микола з лікарні, попросимо, щоб справив.
Бабі ставало важко дихати, й Ганя мусила її брати попідруки й підсовувати на подушку вище.
— Тако в серці повно понатикувано голочок,— пробувала себе баба за груди.
— Де ш це вони в вас понабиралися,— так наче вже питає в неї.
— А я їх ціле життя збирала.
— То, може, вам що принести випити й з'їсти, кажіть.
— Нічого я не хочу випити й їсти. Мені вже стало лекше, то я попробую встати, може, що порати буду.
— Лежіть, я все пороблю. Ха-но лекше стане, то будете робити. Картоплю копатимем разом.
— А хіба ви садили мого города, кажи-но?
— Чо це я свого посаджу, а вашого ні. Ми ж вам все помагали. •"
— То й ви ж брали мою картоплю. Хіба я вам жаліла?
— Ви добрі були — як нашої не вистачало, то ми вашу брали. Вашої картоплі більш на насіння йшло.
— О, то в мене картопля гарна була,— чого ти кажеш?
— Я кажу, що ми брали в вас, ви хіба забули?
— Чом я забула! Я ще при пам'яті.
— То я вам щось дам їсти чи ви поспите?
Баба махнула на неї рукою, наче вдарить хотіла. Гіаня подумала, що то вона її так до себе кличе.
Але баба голосно казала, аж немов крикнуть хотіла на всю хату:
— Включи-но це радіо, чого воно так тихо балакає.
— Я на всю ручку включила, хіба вам так добре не чути, мам?
— Чого це вони всі в ту Америку "ідуть,— це їм там добре так?
— Що вам там хто казав,— аж розсердилася Ганя,— нате-но молока випийте.
— То чого ж це туди їхать, як вдома роботи стільки.
— Г-а-а, мовчіть, воно вам там треба.
— А оно ж передають, чи ти думаєш, що я вже така глуха. ■ — Помовчте, хай собі балакають.— Ганя пішла в ту хату,
щоб виключити радіо, але побоялася, щоб це баба знов не розкричалася.— Цитьте-но тамо.
— Що ти мені слова не даєш сказати. Я розкажу Петьці, що ти на мене кричала.
— То хіба вже я на вас так кричала? Я вам легше хотіла зробити. *
Баба наче почала дрімати, зіпершись на один лікоть, аж щось хрипіло у неї в горлі,— такі хрипи виходили й не давали їй добре дихнути. Але вона розіжмурила трохи очі, шукаючи Ешю по хаті.