Батько Свирид мовби й нічого, жартував собі, а тільки Омелькові дуже жалко його зробилося, як вони, виходячи, зоставляли його самого в тій поганій, порожній хаті...
IV
Свиридиха перше йшла разом з Омельком, а потім повернула на свій куток.
Омелько проходив сам поуз панське дворище. "Бач, як світиться в вікнах! — подумав він.— Либонь, сидять собі. Що вони там роблять? Чи не подивитись, як вони вечеряють? Ще ж тоді саме варилося... Тільки якби не з двору зайти, бо там собаки,— та й слуги повибігають,— а якби зайти од садка?"
Омелько й зайшов од садка. Заглянув у одно вікно: у великій хаті було так ясно, та нікого не було. А он там, далі... Омелько підійшов під інше вікно: сидять за столом, так багато їх!.. Се, либонь, та сама хата, де він був. Тільки не дуже-то добре видно, високо... от якби вилізти...
Омелько поставив кошика на землю, а сам видряпався на дерево, близенько од вікна, хоч се й трудно йому було, бо ще й п'ятак заважав, що пані дала: Омелько все держав його у жмені, бо нікуди було сховать.
— О!., тепер добре видно і навіть усе чутно, як трохи одхилить кватирку.
Старий слуга носив на полумиску щось біле, підходячи до панів і паненят. Говорили щось про кутю.
— Я не люблю сеї куті,— мовила пані господиня,— я люблю просту, пшеничну; тільки в нас її ніхто не їсть, то я й не казала її варить. А шкода!
— Стривай! — озвалась до неї пані гостя.— У тебе ж є твоя кутя, що тобі твій хрещеник приніс! То ж якраз така, проста.
— Ах, правда,— усміхнулася господиня.— Лаврентій, подайте мені ту кутю, он що там на столику стоїть,— так з горщиком.
Лаврентій поставив перед панею горщечок на тарілці.
— Боже мій! Невже ви будете се їсти? — жахаючись, попитала бабушка невістку.
— А чому ж ні?
Бабушка тільки плечима здвигнула.
Молода ж пані потрошечки їла кутю й говорила:
— Сама звичайна кутя! Та інакшою вона й не може бути; зовсім така, як і у нас було варять.
Тут уже вмішався й чоловік, пан господар: —— Ну, як у нас варилося, так ти знала, що все ж таки чисто, а тут — бог знає що!
— І тут нічого не може бути нечистого,— правила пані; однак їсти перестала, тільки розгрібала кутю ложкою...
Тут діти й собі стали намагатися, щоб мати й їм дала "своєї" куті.
— Боже мій! — покликнула бабушка.— Та не давайте ж хоч дітям сієї пакості!
— Якої пакості? Чому їм не дать самої звичайної каші? — сперечалась молода пані.
— Ні-ні, прошу тебе, сього не роби! — гукнув знов і пан.— Що за охота травити дітей?
— Травити? — усміхнулась пані.
— Звісно, травити. Там, може, повно яких бацил! Може, яка-небудь сама настояща зараза!
— Вибачайте ласкаво,— вмішався і офіцер, що сидів поруч із молодою панею,— можна поцікавитись?..— Він посунув до себе горщичок із кутею, заглянув у його, понюхав, потім разом осторонився.— Ох, ні! — покликнув, скривившись.— Не можна!., чимсь таким душить!
— Мужиччиною? — спитала жартливо пані гостя.
— Ха-ха-ха! — реготав офіцер.— Іменно, іменно, мужиччиною!..
Не вспів він те сказать, як сталося щось дивне: щось мелькнуло перед очима, свиснуло, брязнуло, вибило чарку з рук в офіцера.
— Ах!! — скрикнули панії.
"Стріляють!!" — подумали й пани, і всі мимоволі пригнулися до стола.
А тут знов — грюк! брязь! Полетіла шибка з вікна. Тут уже всі кинулися з-за стола врозтіч!
— Стріляють!., б'ють!! Рятуйте!! — репетувала гостя, пані поміщиця, біжачи до слуг.
Інші кинулись у другий бік, у світлицю.
Бабушка випросталася з свого крісла після всіх, зачепила, вилізаючи, край скатерті й звалила додолу скілька тарілок та чарок — так все й брязнуло!
Почувши той брязкіт у столовій, ті, котрі були в світлиці, подумали, що розбійники вже б'ють у покоях, і кинулись куди очі.
Слуги ж кинулись у покої,
— Та що ж се таке було?.. Ніде нікого нема! — гукнув хтось.
Потроху ті, що були ближче, почали зазирати в столову. Пан господар оглянув вікно; в вікні теліпалася неза-щепнена кватирка з розбитою шибкою.
Пан дивився в вікно.
— Нікогісінько нема! — промовив він, дивуючись. Всі зібралися знов у столову.
— Що се було?? Як се було? — питали" один одного.
— Панове! — гукнув одразу слідователь.— Дивіться! Ось на столі, біля розбитої склянки, лежить п'ятак!..
— П'ятак?..
— Еге. Ось, бачите ж.
— Дивись! — мовив пан господар до жінки.— Се ж, здається, той п'ятак, що я дав для того... хлопця, такий самий, новий...
— Такий...— одказала пані й озирнулася на кватирку... Значить, кватирку тоді, після чаду од сосонки, не защепнули..
— Може бути, що се той самий п'ятак...— тихо проказала пані.
— А! — вдався до неї пан офіцер.— Так се ваш прекрасний хрещеник таку штуку утяв?! Спасибі за таку при-ятність! — Брязнув острогами й одвернувся.
Всі заговорили разом: та що, та як, що саме було і як воно все могло статись.
Інші стояли, інші присаджувалися до столу. Ладу не було. Ніхто теж не вважав, що у пань було зовсім розкудовчене, позбиване набік оте штучно вивершене волосся;, не вважали, що у панів убрання було в крейді чи в глині, немовби вони лазили десь по кутках. Ніхто не завважив і того, що бабушки зовсім не було в гурті. Манька пак привела її з кухні попід руки й положила в постіль. (Тепер кдючниця розтирала бабушці ноги мурашковим спиртом, а вона нюхала якусь аптечну гостру сіль, бо все неначе умлівала.)
Одначе Лаврентій, бачивши, що всі інші пани сяк-так зібралися знов докупи, при столі, підійшов до пані господині й спитав:
— Чи подавати компот, що мав бути замість узвару? Пані тільки рукою махнула: мовляв, який уже там компот!..
V
Розгніваний ішов Омелько додому.
"Подлі вони, лихі,— думало хлоп'я,— осміяли, назнущалися! Регочуться! А чого? Ми з їх не регочемось! Адже як пані прийшла до нас, то мати не знали, куди й посадить, і вітали, й приймали, давали дітям і оріхів, і меду, що дід принесли... А вони в себе тілько сміються та лаються. А ми ж не сміємося? Може, й нам було смішно тоді на Великдень, що в панночки на голові зовсім мовби соняшник був начеплений, а в панича штанці по коліна, чобітки по кісточки, а литки голі, так і світить ними! Та ми ж не сміялися? А вони регочуть! І куті нашої не хотіли їсти, кажуть — воняє. Самі вони вонючі!"