"Обережніше!—серйозно мовив перехожий і вхопив капітана за рукав.— Хтось намислив вас обдурити... Ого! А що це за вбрання на вас? Добряча парусина, присягаюсь св. Георгієм! — І голосно зареготав.— Ну й тип же ви!"
Капітан Гегберд звільнив свою руку і, зщулившись, почав одступати.
"Це тимчасово", пробурмотів він сторопіло.
"Що з ним таке?— фамільярно звернувся перехожий до Бессі й почав помалу з'ясовувати: — Я не мав наміру його лякати.— Він знизив голос, немов давно вже був із нею знайомий.— Я випадково зайшов до цирульні, щоб поголитися за два пенси, і там мені розповіли, що це за тип. Старий усе життя був таким".
Наляканий натяком на своє вбрання, капітан Гегберд втік у хату, захопивши з собою й свого заступа, а двоє біля хвіртки аж здригнулись, коли грюкнули двері; потім почули гуркіт засувів, дзенькіт замка й божевільний сміх за дверима.
"Я не хотів його хвилювати,— мовив незнайомий, трохи помовчавши.— Що це з ним? Адже він ще не зовсім божевільний?"
"Він довго тужив за своїм сином, який десь пропав", тихо, немовби прохаючи пробачення за старого, відповіла Бессі.
"Та я ж і є його син".
"Гаррі!" скрикнула вона й замовкла.
"Знаєте моє ім'я? Приятелі з старим, еге ж?"
"Він — наш хазяїн", плутаючись, мовила Бессі і вхопилася за паркан.
"Отже, виходить, ці дві кролячих клітки — його? — з презирством кинув молодий Гегберд.— Якраз те, що йому треба. Чи не можете ви, часом, сказати, хто це має приїхати до нього завтра? Ви, певно, знаєте. Запевняю вас, що старого хтось хоче обдурити,— це шахрайство!"
Вона "є відповідала, почуваючи себе зовсім безсилою дати пояснення, в якому, здавалося, і вона й божевілля сплелися докупи.
"О, мені дуже шкода!" прошепотіла вона.
"Що таке?— спитав він.— Не бійтесь мене збентежити. Боятись доведеться старигану якраз тоді, коли він найменше цього ждатиме. Та мені й байдуже, хоч все-таки цікаво буде ще раз глянути на його пику взавтра. Я не ганяюсь за його грошима, але право — є право. Побачите, як я упораюсь завтра з тим шахраєм, хто б він не був!.."
Він підступив ближче й стояв перед нею по той бік штахету. Потім глянув на її руки. Йому здалося, що вона тремтить, і він подумав, що, може, й вона бере участь у
З* 51
цьому шахрайстві. Може, він приїхав якраз вчасно, щоб їм перешкодити. Ця думка трохи його розважила. Але він завжди поблажливо ставився до всяких жіночих витівок. А вона таки й справді тремтіла: шаль зсунулась з її плечей. "Сердечна!" подумав він, а вголос промовив: "Не турбуйтесь про того хлопця; він, певно, передумає до завтра. А що мені робити? Не можу ж я отут стовбичити до ранку!"
Вона вигукнула: "Це він вас, вас чекає! Це в и повинні приїхати завтра!"
Він тупо глянув на неї. "О! Це — я!" В обох, здавалося, перетяло дух. Очевидячки він міркував над тим, що почув; потім без роздратування, але з помітним замішанням, промовив: "Не розумію. Я йому нічого не писав. Це мій приятель побачив ранком оголошення в газеті й сказав мені..."
Він нахиливсь до неї, а вона щось швидко зашепотіла. Нарешті він спитав: "А чому ж сьогодні не можна?"
"Ви мене не зрозуміли!" нетерпляче скрикнула вона.
Яскрава смужка світла згасла на заході. Знову він нахилився, щоб краще чути; і темна ніч заховала постаті — жінки, що пошепки розповідала, й мужчини, що уважно слухав; тільки обличчя їх, ласкаво й таємничо зближені, маячили в темряві.
Він випростався: крислата тінь капелюха стирчала у нього над головою. "Правда ж, дурне становище?— скаржився він.— Завтра? Ну, ну! Ніколи ще не доводилося такого чути. Виходить, що завжди буде це "завтра", а "сьогодні" ніколи не буде; так я розумію?"
Вона мовчала, мов скам'яніла.
"І ви підтримували цю химерну вигадку?" питав він.
"Я йому ніколи не перечила".
"Чому?"
"А навіщо було це робити?— оборонялася вона.— Це зробило б його Ще більш нещасним. Він збожеволів би".
"Збожеволів би!" прошепотів він і почув її нервовий сміх.
"Кому б це могло пошкодити? Невже й мені треба було сваритись з нещасним стариком? Легше було самій наполовину вірити в це".
"Так, так! — міркував він.— Певно, старий якось обплутав вас своїми нісенітницями. У вас добре серце".
Руки в неї нервово задрижали. "І це могло бути правдою. Це була правда. Це сталося. Ось воно. Ось воно "завтра", що ми його сподівалися".
Вона передихнула, а він добродушно сказав:
"Так, а двері замкнені. Я б не звернув уваги, якби... І ви гадаєте, що його можна примусити мене впізнати... Ви могли б це зробити? Через тиждень, кажете? Гм... може й так. Тільки невже ви думаєте, що я витримаю тиждень у цій норі? Ні, ні! Мені давай важку роботу або гамір, метушню, широкий простір, якого тут у всій Англії не знайдеш. Правда, одного разу я вже був тут і прожив більше тижня. Старий містив тоді оголошення в часописах. От, один мій приятель і намислив скористатися з цього, щоб видурити пару соверенів, й послав йому листа про мене. Проте з цього жарту нічого не вийшло. Довелося нам брати ноги на плечі. А зараз цей приятель чекає на мене в Лондоні, а крім того..."
Бессі Карвел швидко дихала.
"Чи не постукати мені у двері?" спитав він.
"Спробуйте", відповіла вона.
Рипнула хвіртка до котеджу Гегберда, і тінь його сина слизнула крізь неї, зупинилась і знов зайшлася довгим сміхом, дуже схожим на батьківський, тільки лагідним і м'яким,— сміхом, що забринів у жіночому серці, задзвенів в її ухах.
"А він часом не бешкетує? Мені б не хотілося з ним стятися. Хлопці завжди говорять, що я й сам не знаю своєї сили".
"На мій погляд, він — найплохіша людина в світі", перебила вона.
"Ви не сказали б цього, якби побачили, як він мчав за мною сходами з ремінним поясом в руці,— заперечив він.— Я шістнадцять років це пам'ятаю".
її немовби обпалило, коли вона знову почула його стриманий лагідний сміх. А коли пролунав стук дверного молотка, серце її завмерло.
"Гей, тату! Впустіть мене. Це я — Гаррі! Вернувся на день раніше".
Вікно на верхньому поверсі одчинилося.
"Скалозуб, що прийшов сюди з якимись вістями?— почувся голос старого Гегберда.— Не зв'язуйтесь з ним, моя люба. Це зіпсує всю справу".
Гаррі ще раз крикнув: "Гей, тату!" Потім щось дзенькнуло; вікно закрилося, і хлопець знову з'явився біля неї.