Але все, що збуджувало в ньому сумнів, найменша байдужість або неуважність до його планів про спільне життя з сином і синовою дружиною, коли той вернеться, дратувало його, викликало в ньому злість і сарказм. Бессі звала це його лихим настроєм. Вона погрожувала йому своїм пальцем. Та коли знов виходила після того, як він з нею сварився, Гегберд скоса поглядав на неї, і досить було найменшого знаку її прихильності, як він знову підходив до штахету, і його батьківське відношення до неї одразу ж поновлялося.
Хоч їхня приязнь тяглася вже кілька років, проте між ними завжди стояв паркан, або штахет. Він розповідав їй про всі речі, які він придбавав для устаткування їхнього приміщення, але ні разу не запропонував оглянути їх: до повороту Гаррі жодна людина не повинна бачити їх. І справді, ніхто ні разу не був у його котеджі; він сам справляв усю хатню роботу й так крився з усім, що, купивши в місті якусь річ, швидко проходив через квітник, ховаючи її під своєю парусиновою кереєю. А вийшовши з хати, виправдувався: "Це був тільки казаночок, моя люба".
Коли Бессі була не дуже стомлена і не змучена батьковим гдиранням, то, червоніючи, відповідала:
"Гаразд, гаразд, капітане, я — терпляча".
"Ну й добре, моя люба. Вам уже не довго доведеться чекати", відповідав він, і раптом йому й самому робилося ніяково.
Щопонеділка передавала вона йому через штахет гроші за помешкання. Він жадібно хапав шілінги і потім тремтів над кожною копійкою, що йому доводилось на себе витрачати. Та коли він залишав її, щоб іти за покупками, поводження його враз мінялося. Без її прихильності він почував себе зовсім беззахисним; тулився до стін будинків, ідучи вулицею, бо не вірив цим чудним людям, хоча вже й діти перестали гукати йому вслід, а крамарі, не обзиваючись жодним словом, відпускали йому крам. Надто турбували його й лякали найдрібніші натяки на вбрання, мовби в цьому було щось ганебне й незрозуміле.
Восени дощ періщив об його керею, і промочена парусина робилася цупкою, мов бляха. В негоду він ховався під невеличким накриттям і, тулячись спиною до дверей, сумно дивився на свого заступа, що стирчав серед подвір'я. Землю було так добре скопано, що восени вона перетворювалася на багно. Коли ж вона підмерзала, горю його не було краю. Що скаже Гаррі? І тому, що тепер йому не часто траплялося бачитися з Бессі, приглушене зачиненими вікнами галасування старого Карвела страшенно дратувало його.
"Чому цей божевільний не найме собі служниці?" спитав він одного вечора, коли вона вибігла до нього на часинку.
"Не знаю", стомлено відповіла Бессі, дивлячись вбік своїми сірими, безнадійними очима, під якими в неї завжди лежали темні смужки, бо, здавалось, вона вже не сподівалася, що буде якась зміна або якийсь кінець у її житті.
"Почекайте, моя люба, до весілля,— мовив до неї єдиний її друг, підступаючи ближче до штахету.— Гаррі вам найме служницю".
Його сповнене надіями божевілля, здавалося, так грубо глузувало з її безнадійності, що вона з серця трохи не закричала на нього на весь голос. Але стримала себе й, звертаючись до нього, немовби до здорової людини, мовила, глузуючи сама з себе: "Що ви, капітане, ваш син, може, на мене й глянути не схоче".
Він підвів голову й хрипко зареготав:
"Що таке? Цей хлопчисько! Не побажає глянути на єдину розумну дівчину в усій окрузі? А я навіщо тут, моя люба... моя люба... моя люба?.. Навіщо? Почекайте. Ви тільки почекайте. Завтра побачите. Я швидко..."
"Бессі! Бессі! Бессі! — заревів з хати старий Карвел.— Бессі! Люльку!"
Цей товстий сліпець просто раював з свого ледарства. Він навіть не бажав простягнути руку за потрібними йому речами, що їх Бессі ніколи не забувала покласти біля нього; не бажав і пальцем поворухнути; не підводився з свого стільця', жодного кроку не робив у вітальні, яку знав, наче видющий,— завжди кликав до себе Бессі й вішався усією своєю вагою на її плече; не бажав проковтнути жодного шматочка, якщо вона не прислужувала йому. Він навмисно перебільшував свою безпорадність, щоб якнайдужче поневолити її. З хвилину постояла вона, зціпивши зуби, потім повернулась і пішла в хату. Капітан знову вернувся до свого заступа. Карвелів галас одразу стих, і швидко з вікна вітальні заблимало світло.
Якась людина твердо й не поспішаючи йшла дорогою; пройшла вже мимо, але, угледівши капітана Гегберда, зробила крок чи два назад. Небо на заході ще блимало холодним білим світлом. Прохожий нахилився через хвіртку.
"Певно, ви й є капітан Гегберд?" спитав він.
З д, Конрад ^
Старий озирнувся і витяг з землі заступ, наляканий цим незнайомим голосом:
"Так, це я", нервово відповів він.
Той, усміхаючись йому в лице,, промовив:
"Ви, здається, вмістили оголошення про свого сина?"
"Мій син Гаррі,— забурмотів капітан.— Він завтра повертається додому".
"Дідька лисого! —кинув незнайомий. І глузливо спитав:— Чого це ви запустили собі бороду, як у різдвяного Діда?"
Капітан підступив ближче й сперся на свого заступа.
"Ідіть своєю дорогою", мовив він злісно, але й несміливо, бо дуже боявся глузування.
Незнайомий, навіть не підозріваючи, що хвилину тому йому мало не розчерепив голову заступ, уже серйозніше сказав:
"Я не втручаюсь в чужі справи. Але мені здається, що з вашими відомостями про сина щось не гаразд. Дозволите зайти?"
"Вам... зайти?" з невимовним жахом прошепотів старий.
"Я можу дати вам справжні відомості про вашого сина, останні відомості, якщо ви їх бажаєте почути".
"Ні,— крикнув Гегберд і сердито почав ходити туди й сюди, піднявши заступ на плече.— Прийшло якесь ледащо, якийсь там скалозуб і запевняє, що тут щось не гаразд. Я маю більше відомостей, ніж ви. Я маю всі відомості, які мені потрібні. Я їх одержав багато років тому... Впустити вас? Аякже! А що скаже Гаррі?"
Постать Бессі Карвел з'явилася у вікні вітальні; потім грюкнули двері, і вона вибігла з котеджу. Одягнена була в чорне, і тільки на голову накинуте було щось біле. Ці двоє голосів, що їх вона почула, сидячи в кімнаті, так схвилювали її, що не могла мовити ні слова.
Капітан Гегберд мав такий вигляд, немовби намагався звільнитися з клітки. Ноги його грузли в калюжах, він попадав у ями; нічого не бачачи, налетів на паркан.