"А де ж ви сподіваєтеся вмерти?"
"Де-небудь — в кущах, на морі, на верховині гори... Дома?! Весь світ—мій дім; але я, певно, помру в лікарні... Ну, й що ж! Хіба не все одно, де помирати, коли пожив як слід; а був я, чим хочете, тільки не кравцем і не солдатом,— був прикордонним вартовим, стриг овець, тягав на плечах здобич, бив гарпуном китів... оснащував судна, шукав золото, білував биків і відмовився від таких грошей, що їх старий і за все життя своє не нашкрябав би. Ха, ха!.."
Він приголомшив її, й вона прошепотіла: "Час уже спати".
Він випростався й суворо сказав: "Так, час іти".
Проте не зрушився, а знову прихилився до стіни й почав наспівувати чужоземну пісеньку.
їй захотілось плакати. "Це теж одна з ваших жахливих пісень".
"Навчився в Мексіці. Це пісня гамбусінів: неспокійних людей. Ніщо не може їх втримати на одному місці, навіть женщина..."
"Чи не хочете ви знову туди повернутись?" запинаючись, спитала вона. Він посміхнувся.
"Ні. Це проклята країна золота. Іноді мені навіть моторошно ставало, дивлячись на неї; але нас, не забудьте, чималий гурт був, а гамбусіни мандрували поодинці. Вони знали цю країну передніше, ніж інші люди, і мали якийсь дивний талан розшукувати золото. Ну, й їх теж охопила золота лихоманка, хоч золото, здавалося, було їм непотрібне. Бувало знайдуть багате родовище і враз повернуться до нього спиною; може трохи й покопають, щоб погуляти, а потім кидають і йдуть шукати іншого місця. Вони ніколи довго не затримувались там, де були хати; ні жінок, ні дітей, ні домівок, навіть приятелів вони не мали. Заприязнитися з гамбусіном ви б не змогли: надто вони неспокійні люди — сьогодні тут, а завтра там. Про свою знахідку вони нікому не розповідали: і не було ще на світі багатого гамбусіна. їм не золото потрібне, їм кортить тільки його шукати. Не народилася ще та жінка, щоб утримала гамбусіна довше тижня. Ось це й розповідає пісня: одна дів-чина-красуня намагалася прив'язати до себе* гамбусіна, щоб він їй приносив золото. Та де там! Він пішов, і тільки вона його й бачила".
"Що ж сталося з нею?" прошепотіла Бессі.
"Пісня про це не говорить. Певно, поплакала трохи: он який хлопець — поцілував і пішов. Але їм треба завжди чогось шукати. Мені іноді здається, що й я такий, як оті гамбусіни".
"Значить, ні одна жінка вас не може утримати", почала вона твердо, але під кінець голос її затремтів.
"Не довше тижня,— пожартував він, граючи на струнах її серця своїм веселим лагідним сміхом.— А проте я всіх кохаю. Ладен усе віддати за гарну жінку. І в яку тільки біду через них я не вскакував, і з яких тільки пригод вони мене не вирятовували! Я кохаю їх з першого ж погляду. Я і в вас закохався, міс... Бессі, чи не так?"
Вона трохи відступила і нервово засміялася.
"Ви ж навіть лиця мого не бачили".
Він галантно нахилився до неї.
"Бліда трошки: декому це до лиця. Крім того, у вас красива постать, міс Бессі".
Вона аж затремтіла. Ніхто ще їй не говорив таких слів.
"А я таки добре зголоднів,— перемінив він тон.— Не снідав сьогодні. Чи не можете ви винести мені хліба або..."
її вже не було. А він хотів прохати її пустити його в хату. Нічого. Можна й тут. Паскудне становище! Що подумає його приятель?
"Я у вас не милостині прошу,— жартівливо сказав він, беручи шматок хліба з маслом, що вона простягнула йому.— Я прошу по-приятельськи. Мій батько багатий, ви ж самі знаєте".
"Він морить себе голодом заради вас".
"А я теж голодував через його химери", мовив він, беручись за другий шматок.
"Все, Що він має, надбав він задля вас", обороняла вона старого.
"Так, щоб я приїхав і сидів тут, як жаба в норі. Дякую вам! А що ви скажете про заступ?.. Він завжди досить дивно виявляв свою любов".
"Я змогла б умовити його за тиждень", несміло запропонувала вона.
Він був надто голодний, щоб відповісти їй, і, докірливо тримаючи перед ним тарілку, вона почала щось шепотіти йому, швидко й захлинаючись. Він слухав, здивований, їв щодалі повільніше й нарешті зовсім перестав жувати.
"Так ось що він замислив!" презирливо мовив він і несвідомим рухом вибив з її рук тарілку й енергійно вилаявся.
Вона відсахнулась від нього.
"Ні! — лютував він.— Він сподівається... Він чекає, що я ради його проклятих грошей!.. Кому потрібний його дім? Божевільний? Е, ні! Не думайте. Він знає, чого хоче. Він хотів зробити з мене нікчемного підсудка, а тепер хоче зробити ручного кролика у своїй клітці. З мене! З мене!" Його злісний сміх лякав її.
"І світ мені малий, коли мені хочеться розправити плечі, кажу вам... як вас?.. Бессі... Нехай та пані сидить дома в своїй вітальні, як жаба в норі. Женити! Він хоче мене женити, пришити до місця! І вже, певно, нагледів наречену, дідько б мене вхопив! Насмілюсь спитати вас, ви, часом, не знаєте ту особу?"
Плач душив її, вона тремтіла, але він так розлютився, що не помічав її розпачу. Його проймала страшенна лють від одної думки про одруження.
Задеренчало вікно.
"Скалозуб, що прийшов з дурними вістями", забубонів старий Гегберд тоном проповідника. І Бессі здалося, що голос цей отруює божевіллям ніч, насилає шаленство й загибель на землю. "Тепер я знаюг чого тутешні люди такі непевні, моя люба. Зрозуміло, коли тут вештається цей божевільний! Не майте з ним ніяких справ, Бессі. Чуєте, Бессі?"
Вони мов заніміли. Старий метушився й бурмотів щось біля вікна. Раптом він пронизливо скрикнув: "Бессі, я вас бачу! Я скажу Гаррі!"
Вона метнулася, мовби хотіла втекти, потім спинилася й притисла руки до скронь. Молодий Гегберд — темна велетенська постать — закам'янів, мов людина, вилита із бронзи. А над їх головами божевільна ніч скаржилася й лаялася голосом старої людини.
"Проженіть його, моя люба! Це якийсь волоцюга. А вам треба осісти на своєму господарстві. У цього * парубка нема власної хати — він не схожий на Гаррі. Він не може бути Гаррі. Гаррі вернеться завтра. Ви чуєте? Ще один день,— белькотів він, усе дужче й дужче хвилюючись.— Не бійтеся, Гаррі ожениться з вами".
Його божевільний голос покривав навіть гомін прибою, що важко ударяв об дамбу.
"Йому доведеться оженитися. Я примушу його, а ні — то...,— він вигукнув жахливе прокляття,— я позбавлю його останнього шілінга і все одпишу вам. Я зроблю це... Вам! Хай гине з голоду".