— Ніяких заперечень! Є ж усе-таки ще порох у порохівницях і ще не зовсім зігнувся козак!
Він повів їх через тунель на привокзальний майдан, де їх чекало замовлене наперед таксі
Здавалось, Андрій Степанович продумано розпланував кожну хвилину першого дня їхнього перебування в Києві. Вдома все наперед було приготоване й лишалося тільки підігріти на газовій плитці страву, щоб пообідати. В кухні не було тепер немитого посуду, все було впорядковано, навіть на вішалці висів новенький чепурний фартушок, якого Галина одразу наділа, приступаючи до обов'язків господині.
Син Андрія Степановича Борис готувався до університетських іспитів у своїй меншій кімнаті, з якої вийшов, коли батько покликав обідати. Галина ще не освоїлася з своїм новим становищем у цьому домі й не зважилася сама заглянути в Борисову кімнату. Юнак чемно привітався з нею і Женчиком, але не виявив ніяких близьких почуттів, показуючи тим, що батькові стосунки з новими мешканцями в їхній квартирі — його не обходять. За обідом він швидко їв і так само швидко зник у своїй кімнаті, щоб поринути далі в підручники й записи.
Женчик помітно зрадів, побачивши, що тут живе, хоч і набагато старший за нього, але молодий, а не старий, як Андрій Степанович, Борис, однак не зважувався щось його питати й лиш з цікавістю поглядав на юнака.
Андрій Степанович налив у чарки вина й навіть Женчикові, незважаючи на мамині заперечення," подав півчарки.
— Випиймо за...— підніс чарку Андрій Степанович, але Галину знову пройняла якась дивна тривога, й, сама не розуміючи, чому червоніє, Галина глянула крадькома на Бориса, що поволі, немовби з неохотою, взяв чарку, і поспішно, наче вона боялася, що Андрій Степанович скаже не те що треба, додала:
— ...За все добре!
— Чудовий тост! За все добре! — широко осміхнувся Андрій Степанович і запропонував, якщо Галина й Женчик не дуже здорожилися, рушити до Дніпра.
Галині хотілося тихенько відпочити після всіх турбот переїзду, але вона розуміла, що Андрій Степанович бажає полегшити Женчикові освоїтися в нових умовах і докладає сил захопити хлопця київськими принадами.
Перед тим, як спуститися на Поділ до річкового вокзалу, вони зайшли в парк, де Андрій Степанович повів їх до тиру. "Як тонко він розуміє дитячу психіку!" — вдячно подумала Галина, спостерігаючи збоку, як Андрій Степанович учить Женчика заряджати маленьку рушничку й, не кваплячись, цілитися. Зопалу хлопець вистріляв п'ять патрончиків, але нікуди не влучив і розчаровано подивився на Андрія Степановича.
— У них, мабуть, щось зіпсувалося, що вони не падають,— я ж так виділював...— показав він на нерухомі мішені.
— Зараз перевіримо,— сказав Андрій Степанович, ви-цілив якусь хитромудру групу бляшаних танцюристів і натиснув гашетку. Сухо тріснув постріл, і на мішені все заворушилося: заграла веселенька музика й закрутилися в танку бляшані танцюристи.
— Ого, як ви здорово влучили в них! — скрикнув у захваті Женчик, аж заплескав у долоні.
— Вицілюй добре, не спіши, то влучиш і ти,— усміхнувся Андрій Степанович, повертаючи Женчикові рушничку.
Тепер у Женчика за другим пострілом перекинувся, клацнувши металевою защіпкою, зайчик, і хлопець підстрибнув з радості. Останніми двома пострілами він хотів і собі змусити танцюристів затанцювати, але не вийшло: танцюристи стояли й далі нерухомо, як заворожені. Треба було поспішати на теплохід, що незабаром відпливав у свій останній рейс-прогулянку по Київському морю, і Андрій Степанович з Галиною і Женчиком пішли з тиру.
Влучний єдиний постріл підніс авторитет Андрія Степановича у Женчикових очах. Виявилося, що цей кульгавий дядько хоч і не льотчик, не мисливець, навіть не турист, а стріляє, бач, як снайпер, і —Женчик, забувши про свою недавню ніяковість у присутності Андрія Степановича, сам тепер заговорив із ним, розпитуючи, як рухається теплохід, для чого створено Київське море й чи бувають на ньому шторми. Андрій Степанович охоче відповідав на всі найнесподіваніші запитання, а коли теплохід затримався перед шлюзами проти'Вишгорода, пустився в історичний екскурс про ці місця. Однак його цікаву розповідь урвав рух теплохода, що тихо посунув через відчинену металеву браму у кам'яний коридор шлюзу.
Очі Женчика забігали між вхідною брамою, яка беззвучно замкнулася позаду, й барнаво-пінястими водяними валами, що бурхливо перекочувалися через повільно спушувану передню браму й вирували у вузькому шлюзі, швидко підіймаючи поверхню води.
Галина тихо усміхалася, дивлячись, як Женчик захопився переходом теплохода через шлюз; її саму зацікавили великі поплавці водоміру, на які показував пальцем хлопець, знову щось питаючи Андрія Степановича. "Який він освічений і тактовний!" — думала Галина, сама прислухаючись до пояснень Андрія Степановича й усе ще звучи його самій собі, як і Женчик, на ім'я та по батьку. Дивна річ: минулого разу, коли Галина приїжджала до Києва сама, вони, зовсім близькі вже люди, остаточно ухвалили, що Галина з сином переїде до Андрія Степановича назовсім; так чому ж вона й досі не може назвати собі Андрія. Степановича своїм чоловіком? Невже тільки тому, що вони не зареєстрували досі свій фактичний шлюб у загсі? Пусте! Андрій Степанович уже давно наполягав на цьому, та хіба ж так багато важить звичайний канцелярський акт розписування в книзі шлюбів? Шлюбна посвідка не збільшує почуття закоханих — вона лиш реєструє ці почуття.
Галині стало смішно: хіба можна зареєструвати почуття? Реєстрації піддаються лиш факти, а не почуття. Певно, таки й у загсі оформляються лиш факти злуки, спілки між чоловіком і жінкою, де може й не бути ніякого кохання...
Андрій Степанович і Женчик перейшли до правого борту, де, показуючи хлопцеві на дальній берег водоймища, Андрій Степанович оповідав, що там було раніше село, яке поглинула вода Київського моря, а Галина лишилася одна й журно дивилась, як призахідне сонце опускалося за сільські хати високого Правобережжя.
їй хотілося побути на самоті, щоб, після шарварку пакування речей, прощань і переїзду, трохи розглянутися в тому хаосі, де переплуталися думки й почуття. Зараз їй було радісно й воднораз трохи журно... Як у вірші Олеся, збірку якого їй нещодавно подарував Андрій Степанович: "З журбою радість обнялась". Але чому ж усе таки — з журбою? Адже її побоювання, що— Андрій Степанович не знайде спільної мови з Женчиком, на теплоході остаточно розвіялися й незбагненна тривога, яка вряди-годи прохоплювалася досі, тепер осіла на самісіньке дно душі. Проте — осіла, а не зникла зовсім. А може, ця тривога розтопилася в журбу? Чи, може, тут є щось спільне з другим лесевим віршем: "Сонце, чому ти раніш не зійшло?.."