Щоправда, Андрій Степанович набагато старший за неї — років на дванадцять, а може, й більше, проте й вона, ніде правди діти, не першої молодості жінка, хоч і в її літа ще не пізно виправити давню помилку. Та, власне кажучи, тут ідеться навіть не про неї, а розв'язується доля Женчика: нарешті в хлопця буде чесний, розумний і чулий батько. Оце головне. І все ж їй стало чомусь незрозуміло сумно. І наче в тон раптового мінору спливла в пам'яті пісня, що її чула часто на селі:
Не всі ж тії та сади цвітуть, Що зарання розвиваються, Не всі ж тії та вінчаються, Що любляться ще й кохаються...
"Та що це такі дурниці лізуть у голову!" — похопилася Галина, ледве звільняючись від тогз елегійно-сумного настрою, що не знати звідки й чому з'явився в неї. Після цього, коли вона спинялася думкою над своїм недалеким другим заміжжям, Галина намагалася думати не про себе, а лиш про Женчика й ті вигоди, що чекають на нього в Києві.
Торік, перед початком навчання в школі, Галина приїхала з Женчиком на один день до Києва купити хлопцеві новий костюм і осіннє пальто, бо з старого він уже виріс. Для Галини це була воднораз і спроба — як поставиться Женчик до уявно можливого вітчима.
Вони приїхали в неділю, коли Андрій Степанович не був на роботі й міг цілком віддатися своїм гостям. Утрьох вони подалися на Хрещатик, і Женчик, що вперше йшов вулицями великого міста, спочатку ніяковів і сором'язливо тулився до матері, але коли в "Дитячому світі" вони купили гарненький костюмчик з довгими штанями й пальто з паском, а надто коли Андрій Степанович повів їх до крамниці іграшок, хлопець ожив, але зовсім розгубився. Перед ним розгорнулася втілена в кольорові речі казка, і хлопчачі очі засяяли, перебігаючи від пухнастих зайчиків та ведмедиків до пишно вбраних ляльок, далі до маленьких тракторів, самоскидів і автомашин.
Андрій Степанович купив Женчикові вигадливий конструктор, і хлопчина так зацікавився ним, що ладен був тут же, в крамниці, почати щось конструювати. Він так захопився, що забув і подякувати, і лиш на зауваження матері пошепки промовив "спасибі", незадоволений, що йому не дають натішитися такою цікавою цяцькою й тягнуть кудись із крамниці, коли він не встиг оглянути й половини того, що виставлено на полицях і лежало під склом на прилавку.
Андрій Степанович повів їх обідати до ресторану, й настрій у Женчика враз покращав, бо йому подобалося, що тут подавала їсти не мама, а молода тьотя в білому фартушку, яка приносила страву однаково — мамі, Андрієві Степановичу й йому, зовсім як дорослому.
Потім вони сіли в таксі й поїхали до зоопарку. Переходячи від клітки до клітки й від вольєра до вольєра, Андрій Степанович оповідав Женчикові про вдачу звірів, їхню далеку батьківщину та способи, якими ловлять їх. Хлопцеві особливо подобалися маленькі ведмежата, що вільно ходили по вольєру, вилазили на дерево й, пустуючи, борюкалися між собою. Андрій Степанович тут же розповів про кілька мисливських пригод, коли полюють на ведмедів.
— Ведмідь дуже сильний: він може легко поламати рушницю, розтрощити на тріски її кольбу, погнути металеву цівку, але сам боїться людського погляду. Ведмідь тікає від людини, але, якщо людина допала його й він опинився з нею сам-на-сам, ведмідь зводиться на задні лапи й, перше ніж рвати свого ворога пазурами, хапає людську шкіру з волоссям на голові й здирає її додолу, щоб закрити нею людські очі й не бачити їхнього погляду...
Навіть Галина зацікавилася розповіддю Андрія Степановича, мимоволі подумавши про широчінь інтересів її передбачуваного чоловіка, а звичка ведмедів затуляти перед розправою людині очі справила на неї велике враження.
— А людина робить другій людині страшне паскудство, злочин — і спокійно дивиться своїй жертві в очі...— замислено проказала Галина, на що Андрій Степанович іронічно зауважив:
— Бо вона — цар природи...
Женчик захоплено слухів, з цікавістю поглядаючи то на звірів, то на оповідача. Нараз він несміливо спитав:
— А ви — мисливець?
Негативна відповідь трохи прохолодила хлопця, але за хвилину він знову спитав, показуючи пальцем на кульгаву ногу Андрія Степановича:
— А це вас на війні поранили?
— Ні, Женчику, це ще як малий був, то впав зі старої вишні й зламав ногу. Тоді не було на селі добрих лікарів, і нога погано зрослася.
Женчик розчаровано замовк, думаючи про щось своє, а потім раптом похвалився.
— А мій тато льотчик був. Він дуже багато повбивав фашистів, а потім у бою, високо-високо над землею, фашисти його вбили, бо їх було багато, а він один...
Галина спохмурніла, але враз опанувала себе й усміхнулася. Проте її усмішка була не весела, а болісна, немовби вона мовчки просила Андрія Степановича вибачити за те, що контакт, який ніби вже налагодився був у нього з Женчиком, раптом несподівано урвався...
Леле, Галині стало ясно, що Андрій Степанович не тільки далекий від Женчикового уявлення образу батька, але не вкладається навіть у той взірець дорослого чоловіка, який хлопчина бачив у Толиному батьку-фізкультурник. Минула осінь, зима й весна, і хлопець ні разу не згадав про Андрія Степановича, дарма що попервах у вільні від навчання години весь час клопотався біля конструктора й мати кілька разів їздила до Києва.
Взимку, повернувшись із чергової поїздки до Києва, Галина багато розповідала Женчикові про різноманітні дитячі розваги в київських парках, про дитячу залізницю, якою вони ще не їздили, теплоходи на Дніпрі, де вони не встигли побувати минулого разу, і кілька разів підкреслено згадала Андрія Степановича, котрий обіцяв усе те показати Женчикові, коли той з мамою знову приїде на канікули до Києва.
Хлопець захоплено слухав материну розповідь, дуже зацікавився дитячою залізницею, тільки про Андрія Степановича не спитав жодного слова...
Гадаючи, що грунт уже підготовлено й хлопець, захопившись по-дитячому другорядним, забув про головне.— про ту людину, від якої залежало показати Женчикові всі ті чудеса, Галина раптом спитала:
— А ти хотів би, щоб Андрій Степанович був твоїм татом?
— Як — татом? — не зрозумів хлопець.
— , Ну, щоб він жив з нами, як твій тато. У всіх же дітей є татки, тільки в тебе нема, от він і був би тобі за тата...