Засідання

Страница 2 из 2

Стефаник Василий

Якось старий Іван цим та не тим та й улагодив сварки. Лиш гнів лишився однако.

— Але ми балакаємо та балакаємо, а ви, віте, не кажете, чого ви нас поскликали? — питався Іван, аби сварка не обернулася.

— Вже я вас не буду скликати, коби-м добув своє, та й плюю на уряд, та най вам шмаркачі вітують.

— Але, але, ви гадаєте, що віта не найдемо, ми би а села на цілу околицю вітів настарчили,— не дарував Петро.

— Та щось старший брат має на раді казати,— говорив війт.

Старший брат церковний, Василь, почав говорити:

— От не знаю, ци то в четвер, ци в п'єтницу та прибіг до мене писарчин парубок. "Ой,— каже,— вуйку, я видів, як стара Романиха з-під церкови дошку несла". Пішов я на другий день під церкову, та й якурат нема одної дошки. То ще з тих, що від дзвіниці лишилиси. Воно правда, що то вже здрихлавіли ті дошки, але як то з-під церкови рунтати? Та й, видите, така стара жінка та й киває того, що не до неї. Пішов я до ксьондза та уповідаю, а ксьондз кажуть, що маєси на раду дати знати, бо, кажуть, як то церкову обкрадати? Я би, до пса, вже нічо не казав, якби воно моє, але церковне, та треба його боронити, — оскаржував Василь.

Всі радні мовчали, бо хто то надіявся би, що стара Романиха та злодійка. Ніколи по селі не було за неї чутки, аби вона крала.

За хвилину ввійшла Романиха. Стара, обдерта, з синім лицем. Станула коло дверей та й почала борзо крізь плач говорити:

— Я, газдики, вкрала ту дошку, таки-м украла, абисте знали, як мене мій син на старість обсербує! Та я в хаті не маю віхтика солімки, аби хоть покурити! Я сиджу на печі та й замерзаю. Цілому селові шию та прєду, та й пальці ми деревіють. Очі ми вже скаправіли. Та ще кілько я зашию, аби душу погодувати, — нема грейціря на топливце. Та я свому синові всю свою крішку дала, лиш собі один кут лишила, а він навіть до мене раз на місіць не подивитьси. Аби увійшов та: бісе ци чорте, що ти дієш? Ні та й ні!

— Але з-під церкови красти? Таже ваші гони, жінко, вже не довгі, та пам'єтайте і на тот бік, аби-сте що принесли. Ви стара жінка, та я кажу, аби вас не замикати ані бити, лишень дасте лева на церкову та й йдіть собі з богом, а більше аби я не чув за ніяку крадіжку,— судив війт.

Романиха кинулася як опарена:

— Ой віточку, та я вмру, та не буду лева мати! Де мені лева, де, де, де?!

— Мус! — була відповідь.

Радні мовчали. Чули, що баба дуже бідує, і знали, що лева не має. Але вкрала, що правда, то правда, та й ще з-під церкви! Вже мали гадку сказати, аби потрошки давала, по шістці, по дві, як почав говорити Петро Антонів:

— Я би, люди, казав, аби таку бідну одову не карати. Церкова, відай, си не загріє одовиним левом. Десь-то вповідають, що давно церкови западалиси і робилоси на тім місці озеро безконешне. Якби таких кервавих левів одовиних набрати та покласти в скарбону церковну, та й, відай, би жадна церкова не стримала сліз одовиних. Це, відай, би було не по правді. Та замість аби церкова бабі дала, то ще ме від неї брати того студеного лева? Я якось був у баби за предивом. Входжу, а в хаті студеніше, як у ґаздівські стайні. На опецьку горить каганець такий, як зеренце пшениці, та й тілько всего вогню у хаті. Баба сидить та мне пальці, як дерев'єні. Я би казав, ґазди, аби ви не казали їй платити того лева.

Війт злісно поглянув на Петра. Радним як коли би камінь із серця впав. Всі одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева. І старий Іван сказав: а най бог сохранить! Ще казали прикликати сина бабиного, і старий Іван взяв його картати:

— Мой, мой, таже вона тебе на лані під корчем ховала та холоду шукала. Мой, таже вона тебе обпирала, і облатувала, і плакала, як ти до бранки йшов, а ти ї віхтика соломи не кинеш? Ей, коби я був вітом, я би тебе на остатнє вогниво скував! — проказував Іван.