Так голосила на похороні свого ґазди, що селу серце тріскало.
І приповідала, і заводила, і заклиналася. Не то що плакала, а розливом розливалася, як біла мрака травами.
Опадала і поникала, як скошена квітка, сльозами життя своє скапувала.
Билася в груди і божилася, що до схід сонця піде за ним до гробу, свою душу з його душею спарує.
Зарікалася жити, зарікалася веселити, зарікалася другого любити.
На деревище падала, з жалю умирала. Старі ґаздині такому жалеві не могли надивуватися, не могли найти міри.
— Що-сь ми газдів наховалися, але такої великої люби видом не видали!
— Отік єї цей світ зуритивси, отік єї душа з єго душев споєна, отік тота любість вічна.
— Таке молоде, гей весна яра, а таке жалісливе, таке переболене та перебановане! Дес у тій днинці, гей тінь, пропадає, з цвинтаря вертаючи.
— Аді, вже ті так, як нема, Калинко-душко, ґаздине вірна!
— Але єк ти його відвела до гробу, то най він з богом спочиває, а ти, небого, туском не коротай собі життя.
— Ой лишіт мене, вуйночки та вуечки годні, най би я свого Петра подогонила.
— Ей, не гніви, молодице, бога, коли тобі смерть ще не писана.
— Ой, не буду я, газдики, без него жити, не буду цим світом трабувати.
— Ей, молода молодице, не трійся та й не топися, бо тобі треба жити та й розживатися.
— Пішло моє життє у могилу, ґаздині срібненькі!
— Пуста твоя робота, Калино, покинь тоту гадку та й життем не помітуй, бо буде тобі його треба, аді, Йван, коби здоров...
— Ей, лишіт гет, вуйночки добрі, най я йду зі світа, най не заважаю.
— То не наша сила, не наш провід, та й ми цего не зіпремо, а воно так саманає, що Йван най би був...
— Хоть най мене грім уб'є, хоть най мене бола утне, хоть най мене викришит до пня, хоть най мене тут смерть найде, то я вам кажу та й на чім світ стоїт заклинаюси, шо за ніким не багаю і з ніким я жити не буду.
— Най тот заклін йде на сигли та в шкрепіття, та на скали, та на усі штири вітри, а ти, молоденька удовице, не зарікайся...
Калина билася в груди і ще раз заклиналася і зарікалася.
— Коби-сь була хоть дітна, то най би-с ждала рік-два, але ти ще й раз сама не собов не була!
Калина хрестилася і третій раз тяжко заклиналася та й зарікалася.
її сині очі позападалися, її біле личко потемніло, а понад брови хмари назлягали раз коло разу. Така тото велика любість була...
А при обіді за покійника Йван понакроював хлібів, приніс води, поналивав гладуни, понакривав джергами ослони, на вікні свічки позасвічував. Такі, як мід, солодкі слова в хаті порозсипував. Петрову стрільбу показував, його приятельство високо підоймав.
Гості харчували за Петрову душу та й Петрову пам'ять славили.
Хата була повна Петра, хоть лишень свічка горіла на тім місці, де він лежав.
Калина топилася з жалю і роздавала гостям поливані гладуни та й книші за Петрову душу — а Йвана обминула.
Ґаздині ворожили, що то добрий знак, а ґазди їм притакували і додавали, що Йван своє простибі сам собі возьме.
— Такому побратимові падеся покійника рушниця,— набилювали ґаздині.
— Та й порошниця,— докинула Калина.
— Та й, відів, і молодиця,— довершили ґазди. Калина горіла, як царівник над рікою. Та й лиш опустила
миски з начинкою та й горілиць на землю впала.
Що прибегали, що примовляли, що відтирали, все не помагало, удовиця як завмерла.
Отік її Петро з того світа викривив її черлені губки, аби нікого не чарували, та й перевернув її голубі очі, аби на нікого не моргали, та й її личко заморозив, аби нікого вогнем не поти на л о.
Таке воно молоденьке, а таке, гей гусятко, повним возом переїхане!
— Ця, любки пишні, вже своєї бани не вибанує та й своєї люби ріками не затопит!
— Вічна удовиця...
Але на Юра пукла над ріками лоза, а лісами закувала зазуля.
А Калина пасе маржину на полонинці.
Та одна красуня дуже вритна і як покмітить своїми великими очима, що ґаздиня ширинку вишиває, то зараз пронирае в ліщині і дубиною та крушинами крадьки перехоплюється на Иванову царинку, на молоду та зелену коню-шинку.
А Йван гладить красуню та й приповідае:
— А де ж твій ґазда, ти краса-красуне?
— А хто ж тебе доїтиме, ти ласа ласунко?
— А хто ж тобі придій принесе, приятелько пишна? А відтак бере та й кличе Калину. Але не кличе її направці,
лиш насамперед у гай співає:
Ой чічько солоденька, забув бих ті швидко, Аби з мого подвір'єчка на твоє не видко. Бодай тото подвір'єчко вогнем ізгоріло, Шоби мене, файна любко, *д тобі не кортіло.
А відтак грає у вербову тилинку, а відтак кує, як зазуля, а відтак клекотить, як готур. Та й на тото приходить Калина.
— А йкий же мені, Калинко, буде приемець?
Калина очі успід та й паленіє, а ширинка з рук на коню-шинку.
А Йван хап ширинку та й за ремінь. А до Калини око в око:
— Калинко-душко!
— Йванчіку-братчіку!..
А зазуля не кує, ні — аж гай розвивається.
А річка срібним поясом тот гай то вперізує, то розперізує.
А Калинина маржина гейби до півусміху роти відтворила і надслухує, то зазирає та й помалу-помалу ступ-ступ з полонинки на Иванову конюшинку.
А господь понад гори походжає і сонечком дихає на ввесь світ, на гори й долини та й на полонини.
Та й на Калинину любість золотом мече.
Радується на ріллі скиба, у ріці риба, царинками зело.
Палають цвіти попід лісами, над берегами, над вулицями, над керницями.
Розщебеталася німа діброва, порозліталася медова бджілка, порозлягалися запашні вітри.
Прото весна яра...
А любистки з челядинських городчиків підоймаються та й весні приспівують:
Зарікайся, файна любко, мід-горівку пити, Та лишень ся не зарікай Івана любити.