І мені думається, що для еміграції, і для України мало б вагу не те, як звалась би та чи інша група, яка мала б більшість у Нац. Раді, а щоб вона виявляла себе найактивнішою, найкориснішою. Нехай би такою [діяльністю серед] течій націоналістів, нехай би отою програмою, отими своїми якостями, отою користю здобула собі довір'я й більшість голосів в еміграції, а тим самим більшість у проводі Нац. Ради. Всякий об'єктивний член української нації з усією щирістю скаже: Слава й пошана таким націоналістам! Коли б такими виявили себе демократи, соціялісти, петлюрівці, комуністи, чорти-біси, коли б вони могли бути такими, ми б так само їх вітали й хвалили. А вони тим самим перестали б бути тим, чим було до цього, їхня власна дія перетворила б їх.
Розуміється, коли б наші "націоналісти" щиро й дієво прийняли вищенаведену програму, вони силами самої своєї організації не змогли б справитись з усіма завданнями, вони мусіли б кликати на поміч інші однодумні групи, вони мусіли б силою самого життя стати на щиро демократичний грунт. Коли б же ж не стали, коли б схотіли, як те віщують їхні противники, "захопити владу" в Нац. Раді, використовувати її для своєї групи, то через якийсь час це виявилось би, дії їхні викликали б критику, обурення, огиду, зневагу в еміграції. Погодження було б розбито, еміграція загубила б довір'я і вернулась би до старої холодної війни.
Але програми б її напевне націоналістична громадська опінія засудила б їх, знищила б своєю огидою й зневагою за обдур і своєкорисність. Ще раз кажу: без насили, примусу, терору не можна мати так званої "монопартійності влади". Коли якась група хоче мати собі високу оцінку громади, то вона мусить здобувати ЇВ своїми цінностями, а не хитрощами, "тактиками", "легітимностями", або затулянням рота, недопусканням критики, "викиданням з нації", трощінням, погромами, кулаками, револьверами й т. і.
Я знаю: дуже трудно перемогти старі ворожі емоції, старі оцінки. Наприклад, дуже трудно знищити ту "холодну війну", яка точиться тепер, скажімо, між ОУНр і УКДП. Але я знаю так само те, що при щирій волі до об'єднання сил, при готовності на певну саможертву, при точно поставленій, спільно прийнятій меті й програмі всієї акції, яка узагальнює загальне, всенаціональне добро, то цим двом течіям можна "забути" всі старі непогодження, можна подати руку і стати на новий спільний грунт. Можна, бо — ще раз кажу — вони обидві є порідненого трудового походження. Сини селян і робітників швидко можуть порозуміти між собою, ніж з синами поміщиків, фабрикантів, "чиновників". Вони можуть сформувати компактну, переважну, погоджену більшість в еміграції та в Нац. Раді і взяти провід у свої руки.
Теперішня Національна Рада отим "урядом", "міністерствами", отою конкуренцією, роздмухуванням старих непогоджень не об'єднує, а роз'єднує всю еміграцію. Нова Національна Рада, навпаки, сприяла б тіснішому об'єднанню її.
Одним із засобів цього могло б послужити створення Одного великого літературного журналу, видаваного Президією Національної Ради (чи "Комітетом", чи навіть "Виконним Органом" і тільки не "міністерством"!). Цей засіб я вже два роки тому пропонував українській еміграції. Я рекомендую дати йому назву "Парламент Вільної України", тим заздалегідь визначаючи ціль цього органу: виявляти опінію організованої частини українського народу, яка могла б евентуально відбивати опінію всієї майбутньої вільної нації. Українська еміграція два роки тому була в такому стані, що не могла поставитись уважно до цієї пропозиції, ні тим паче прийняти її ще не могла. Можливо, що ці роки змінили той стан і, коли головна справа, справа реорганізації Нац. Ради здійснилась би, коли б створився новий провід її, коли б мета об'єднання еміграції була одним із його насущних завдань, він оцінив би вагу видання одного органу на весь еміграційний колектив, розкиданий по планеті.
Повторяю: це мала б бути вільна, демократична трибуна, з якої, як у парламентові всякої щиро демократичної країни, право голосу мала б усяка течія національного громадянства, який би він не був опозиційний, критичний навіть од самого проводу чи самої Нац. Ради. Я не виключаю навіть течії комуністичної, як то є, наприклад, у парламентах Франції, Англії та інших демократичних держав. Я розумію огиду тих, які не можуть припустити голосу своїх гнобителів і катів, чи їхніх агентів, поруч з голосами гноблених і катованих. І не для об'єднання з ними чи їхніми агентами я пропонував дати їм голос, а з інших причин. Насамперед, для того, щоб виявити нашу пошану до принципу свободи слова, яке б воно не було огидне проводові, фракціям, особам чи навіть більшості колективу. По-друге: для того, щоб на практиці, на ділі показати, що ми не заборонами, не насилою, як наші гнобителі і взагалі всякі антидемократичні групи, боремось зо словом, а переконанням, а словом і переконанням. (Розуміється, з самою насилою, з закликами до насильства, боротьба повинна бути теж насилою, а не самим словом). По-третє: (і то може в нашому становищі найголовніше) щоб інформувати українську еміграційну спільноту, що думають, чого хочуть, як діють наші вороги та їхні агенти.
Розуміється, ні один комуніст чи одвертий агент не забрав би голосу в нашому журналі — "Парламенті" і ми повинні були б уживати "насили" над ними, себто: без їхньої згоди подавати їхні голоси у нашому органі,— передруковувати статті з їхньої преси й тут же відповідати на них. В еміграції (а надто старій) є багато людей, які з тих чи інших причин мають нахил довіряти пропаганді Москви чи її агентів. Серед них й щирі одиниці, які діставши наш "Парламент", прочитавши в ньому "голоси" всіх течій і своєї власної, мали б змогу зрівняти, обміркувати, зазнайомитись з фактами і, можливо, довір'я їхнє захиталось би. Але, звичайно, питання голосу комуністів у нашому органі не є першорядне і його можна було б так чи сяк улаштувати, аби був цей орган, аби був орган об'єднування, спаювання розпорошених по планеті членів нашої нації.
А він, дійсно, міг би виконувати цю ролю. Кожний українець чи то в Австралії, чи то в Аргентині, чи в Канаді, чи у Франції або в Німеччині з великим інтересом і хвилюванням чекав би свого "Парламенту", в якому він би чув голоси всіх "фракцій", в якому перед ним проходила б опінія всієї спільності, дякуючи якому він би знайомився з усіма досягненнями в еміграції (та й на Україні) науки, мистецтва і то знов таки з досягненнями всіх течій, а не одної якоїсь "монопартійної". Цей орган був би тим цементом, який тримав би всю розпорошену еміграційну спільноту в живій єдності. Він би учив нас, виховував би, він би готував із нас свідомих, дієвих, відданих батьківщині синів її.