Перед виїздом за кордон я зробив іще одну спробу відхилити С. Петлюру і його співробітників од орієнтації на зовнішні сили. Я запропонував план повстанської! війни з большевизмом, себто: розділити на кілька частин рештки нашої армії і розіслати її в кілька секторів України, в яких вони могли б бити в спину чи в боки московські частини. Директорія повинна була б негайно оселитись у якомусь маленькому центрі й з нього керувати всім повстанським рухом до того менту, коли б можна було розбити всю большевицьку армію і всім секторам з'єднатись. С. Петлюра поставився з такою рішучою нехіттю до цього плану, що я не вважав за потрібне пропонувати його всій Директорії, я знав, що коли б Директорія і прийняла б мою пропозицію, її все одно було б саботовано, відкинено військовими людьми під натиском Петлюри. Мені не лишалось після того нічого іншого, як відійти від тої організації, яка стала на грунт диктатури кількох військовників.
І цікаво, як потім на еміграції петлюрівці, провадячи проти мене кампанію, пояснили мій виїзд за кордон як "утечу", як ганебне покинення армії й уряду, як зраду, як перехід до большевиків і т. і.
З того часу шляхи цих двох течій українства виразно розійшлися.
6. ПОЗИЦІЇ Й ДІЇ ДВОХ "ОРІЄНТАЦІЙ".
З огляду на те, що ці дві течії і тепер існують як на еміграції, так і на Україні, що поділ цей гальмує діяльність усього емігрантського колективу, що багато членів його не знайомі з багатьма моментами історії нашого визвольного руху, зупинимось на розгляді ідеологічних позицій і дій обох течій.
Обидві вони силою нещасливих для української нації обставин і помилок та злочинів деяких відповідальних членів її опинились за межами України. Отже, як поводились вони, що зробили для нації в галузі національно-державній, соціяльній, політичній, культурній? І чи дійсно та течія, яка тепер претендує на ролю спадкоємиці принципів і традицій української революції, на "легітимність" влади, на ролю носіїв "Скрижалів Революції", має на це право?
Розгляньмо спочатку діяльність цієї течії. Витиснені большевицькою армією з України, керівники цієї течії на чолі з С. Петлюрою і рештками армії пересунулись на польську територію і почали прохальні переговори з урядом Пілсудського про поміч проти Москви. Переговори закінчились недоброї пам'яті договором 1920 року. За цим договором група людей, яка звала себе Урядом Української Народної Республіки, зобов'язувалась оддати Польській Державі частину Об'єднаної Соборної України, Галичину. Я називаю цих людей "групою", а не урядом, бо з моменту заключення такого договору вони загубили право бути не тільки представниками влади, а незаплямованими громадянами, вони ставали людьми, які доконали державного злочину і повинні були стати на суд Держави. Без ніякого уповноваження представницького органу народу вони дозволили собі такий великий акт, як розбиття Соборности, як віддання у власність чужої держави частини Української Землі.
Симон Петлюра, Андрій Лівицький, Ісак Мазепа та їхні спільники в цьому злочині пояснили його "інтересами української державности", тим аргументом, яким вони оперували десятки років на еміграції. Вони, мовляв, хотіли такою ціною зберегти більшу частину незалежної Української Держави. Для всякого об'єктивного і хоч трохи грамотного політично чоловіка таке пояснення здається виявом або цілковитого політичного неуцтва, або — цілковитої зневаги демократичних принців державности. Такий акт міг би дозволити собі який-небудь безконтрольний, ні перед ким не відповідальний диктатор, та навіть якийсь Гітлер чи Сталін без ухвали хоч би для проформи якого-небудь колективного органу не посмів би віддати чужій державі частину національної землі. Автори цього акту виправдовуються ще тим, що Це було під час війни, ніякого колективного органу зібрати не можна було. Це не є ніяке виправдання! Ніяка купка людей, чи окрема особа не сміє на цій підставі розпоряджатись власністю нації й долею мільйонів членів її.
Та більше: вони віддавали не тільки Галичину, а велику частину Східної України, якщо не всю її, під панування ворожої Держави. Симон Петлюра, Андрій Лі-вицький, Ісак Мазепа та їхні спільники не могли не знати, до кого вони звертались за допомогою. Вони не могли не знати, що польський уряд не тільки не визнавав Української Держави, а саме ім'я України заборонив уживати на українських землях, захоплених Польщею. Так само ця група людей не могла не знати вічної мети польської шляхти (та навіть їхньої "демократії"), а надто її фашистських спадкоємців, мети "Великої Польщі од моря до моря", себто захоплення України до Дніпра і Чорного моря. Ці люди не могли не розуміти, що поляки, висунувши своєю силою большевиків з України, всю владу на ній забрали б собі й командували б на Україні по своїй волі в усіх галузях національній, економічній і політичній. Український уряд був би скасований, або був би зведений на стан "хлопа". (Про це у мене з Петлюрою і його однодумцями була не одна гостра розмова). Тому, коли ці люди робили той акт, то вони знали, на що вони йшли, говорити про інтереси української державности — є кричуща неправда.
Отже, кожному повинно бути ясно, що інтереси української державности не могли грати ролю в тих обставинах, коли б хто-небудь із тих людей немовби щиро вірив у це, то це була все та сама нечесність з собою, самообдур в інтересах не нації, а своєї групи, чи просто окремих осіб. Головну ролю тут грала все та роздута честолюбність "вождя" тої групи Симона Петлюри, його бажання зватись "владою", парадувати, фігурувати. (Мене не здивувала тогочасна поголоска про те, що він перед вступом "на білому коні" за польською армією до Києва, запитував у своїх дорадників: чи не пора йому проголосити себе королем на Україні?).
Такі позиції й дії цієї течії були в галузі національно-державній, так вона тримала принцип нашої революції.
Які були вони в галузі соціяльній? Всупереч усім постановам Вищих Органів революційної влади українського народу, Центральної Ради й Трудового Конгресу, які вели напрямну на знищення поміщицтва на Україні, ця течія спрямувала свою соціяльно-економічну політику на догоду нетрудовим клясам України, а надто на догоду польського союзника, заключивши з ним договір