Одно слово, всі були навіть у якомусь романічному настрої духу. Аж раптом, днів за вісім після втечі, промайнула чутка, що натрапили на слід. Зрозуміло, безглузду чутку враз відкинули з презирством. Але того ж вечора чутка підтвердилася. Арештанти почали тривожитися. Другого дня ранком стали по місту говорити, що піймали, везуть. По обіді дізналися ще більше подробиць: піймали за сімдесят верст, у якомусь селі. Нарешті, надійшла точна звістка. Фельдфебель, повернувшись від майора, твердо заявив, що надвечір їх привезуть, просто до кордегардії при острозі. Сумніватися було вже неможливо. Важко переказати враження, яке справила ця звістка на арештантів. Спочатку наче всі розсердились, потім засмутились. Далі проглянув якийсь намір поглузувати. Стали сміятися, але вже не з тих, що ловили, а з пійманих, спершу небагато хто, потім майже всі, крім деяких серйозних і твердих, котрі думали самостійно й котрих не могли збити з панте-лику глузуванням. Вони презирливо дивилися на легковажні маси й мовчали про себе.
Одно слово, тою ж мірою як перше підносили Ку-ликова й А—ва, так тепер принижували їх, ба навіть з насолодою принижували. Начеб вони усіх чимось скривдили. Розповідали презирливо, що їм дуже їсти схотілося, що вони не винесли голоду й пішли в село до мужиків просити хліба. Це вже була остання міра приниження для бродяги. Втім, розповіді ці були неправдиві. Втікачів вистежили; вони сховалися в лісі; оточили ліс зусебіч людьми. Ті, бачачи, що нема можливості врятуватися, здалися самі. Більше їм нічого не лишалося робити.
Але коли їх увечері дійсно привезли із зв'язаними руками й ногами, з жандармами, вся каторга висипала до паль дивитися, що з ними робитимуть. Звісно, нічого не побачили, крім майорського та комендантського
екіпажа біля кордегардії. Втікачів посадовили-в секретну, закували і назавтра ж віддали під суд. Глузування й презирство арештантів незабаром упали самі собою. Дізналися про справу докладніше, дізналися, що нічого було більше й робити, як' здатися, і всі стали сердечно стежити за перебігом справи в суді.
— Вліплять тисячу,— казали одні.
— Куди тисячу! — казали інші.— Заб'ють. А—ву, може, й тисячу, а того заб'ють, бо ж, братику ти мій, з особливого відділення.
Однак не вгадали. А—ву вийшло всього п'ятсот; взяли до уваги його задовільне попереднє поводження та й перший проступок. Куликову дали, здається, півтори тисячі. Карали досить милосердно. Вони, як люди тямущі, нікого перед судом не заплутали, говорили ясно, точно, говорили, що просто тікали з фортеці, не заходячи нікуди. Мені найбільше жаль було Коллера: він усе втратив, останні надії свої, пройшов найбільше за всіх, здається дві тисячі, і відправлений був кудись арештантом, тільки не до нашого острогу. А—ва покарали слабко, жаліючи; допомагали цьому лікарі. Але він куражився і голосно казав у госпіталі, що тепер він уже на все пішов, на все готовий і не те ще зробить. Куликов поводився, як завжди, тобто солідно, пристойно і, повернувшись після кари до острогу, дивився так, начеб ніколи його не покидав. Та не так дивилися на нього арештанти: дарма що Куликов завжди і скрізь умів піддержати себе, арештанти в душі якось перестали поважати його, якось більше запанібрата стали з ним поводитися. Одно слово, з цієї втечі слава Куликова дуже померкла. Успіх так багато важить між людьми...
X. ВИХІД ІЗ КАТОРГИ
Все це сталося вже в останній рік моєї каторги. Цей останній рік пам'ятний мені майже так само, як і перший, особливо найостанніший час в острозі. Та що казати про подробиці. Пам'ятаю тільки, що цього року, попри все нетерпіння моє швидше скінчити строк, мені було легше жити, ніж усі попередні роки заслання. По-перше, між арештантами в мене було вже багато друзів і приятелів, які остаточно вирішили, що з мене гарна людина. Чимало з них були віддані мені й щиро
любили мене. Піонер трохи не заплакав, проводжаючи мене й товариша мого з острогу, і коли ми потім, вже по виході, ще цілий місяць жили в цьому місті, в одному казенному будинку, він майже щодня заходив до нас, так тільки, щоб подивитися' на нас. Були, однак, і люди суворі й непривітні до кінця, котрим, здається, важко було мовити до мене слово — бозна-чому. Здавалося, між нами стояла якась перегородка.
Останнім часом я взагалі мав більше пільг, ніж за весь час каторги. В тому місті між службовцями військовими в мене виявилися знайомі і навіть давніші шкільні товариші. Я поновив з ними зносини. Через них я міг мати більше грошей, міг писати на батьківщину, ба навіть міг мати книжки. Вже кілька років, як я не читав жодної книжки, і важко переказати те дивне й разом хвилююче враження, яке справила на мене перша книжка, що її я прочитав ув острозі. Пам'ятаю, я почав читати її звечора, коли замкнули казарму, і прочитав усю ніч до світу. Це був номер одного журналу. Наче звістка з того світу прилетіла до мене; все колишнє життя яскраво й ясно постало перед мене, і я намагався вгадати по прочитаному: чи багато я відстав від цього життя? чи багато, прожили вони там без мене, що їх тепер хвилює, які питання їх тепер цікавлять? Я присікувався до слів, читав між рядками, намагався знаходити таємничий смисл, натяки на колишнє; відшукував сліди того, що колись, у мій час, хвилювало людей, і як сумно було мені тепер на ділі усвідомити, який я був чужий у новому житті, став скибою відкраяною. Треба було призвичаюватися до нового, знайомитися з новим поколінням. Особливо кидався я на статтю, під якою знаходив ім'я знайомої, близької колись людини... Але вже звучали й нові імена: з'явилися нові діячі, і я жадібно поспішав познайомитися з ними й досадував, що в мене так мало книжок у перспективі та що так важко добиратися до них. А перше, за колишнього плац-майора, навіть небезпечно було носити книжки на каторгу. В разі обшуку були б неодмінно запитання: "Звідки книжки? Де взяв? Виходить, маєш зносини?.." А що міг я відповісти на такі запитання? І тому, живучи без книжок, я мимохіть заглиблювався в самого себе, ставив собі запитання, намагався розв'язати їх, мучився ними іноді... Але ж усього цього так не розповіси!..