— Отаке, брат, візьми, закуси! — каже, бувало, один.
— З чого посмієшся, тому й поробиш! — додає другий.
— Де та миша, щоб котові дзвоника причепила? — зауважує третій.
— Нашого брата без дрюка не впевниш, звісно. Добре ще, не всіх висік.
— А ти надалі більше знай, та менше базікай, краще буде! — озлоблено зауважує хто-небудь. ^ — Та чи чого вчиш, учителю?
— Ай учу.
— Та ти хто такий вискочив?
— Та я поки що людина, а ти-от хто?
— Недогризок собачий, ось ти хто.
— Це ти сам.
— Ну, ну годі вам! Чого загалакали! — кричать звідусіль на сперечальників...
Того ж вечора, тобто в самий день претензії, повернувшись із роботи, я зустрівся за казармами з Петровим. Він уже шукав мене. Підійшовши до мене, він щось промимрив, ніби два, три невиразні вигуки, але скоро неуважливо замовк і машинально пішов поруч мене. Вся ця справа ще боляче лежала в мене на серці, і мені здалося, що Петров дещо мені пояснить.
— Скажіть, Петров,— спитав я його,— ваші на нас не сердяться?
— Хто сердиться? — спитав він, ніби очумавшись.
— Арештанти на нас... на дворян?
— А за що на вас сердитись?
— Ну, та за те, що ми не вийшли на претензію.
— Та вам чого показувати претензію? — спитав він, ніби силкуючись зрозуміти мене.— Ви ж своє їсте.
— Ой боже мій! Та й серед ваших же є, що св:є їдять, а вийшли ж. Ну й нам треба було... з товариськості.
— Та... та який же ви нам товариш? — спитав він не-порозуміло.
Я миттю глянув на нього: він рішуче не розумів мене, не розумів, чого я домагаюся. Та зате я зрозумів його в цей мент цілком. Уперше тепер одна думка, яка давно вже невиразно в мені ворушилася й переслідувала мене, з'ясувалася мені остаточно, і я раптом зрозумів те, про що досі невиразно догадувався. Я зрозумів, що мене ніколи не приймуть до товариства, хоч би я був преарешташт,
хоч би на віки вічні, хоч би з особливого відділення. Та надто лишився мені в пам'ятку вигляд Петрова тієї хвилини. В його запитанні: "Який І же ви нам товариш?" чулася така щира наївність, таке простодушне нерозуміння. Я думав: чи нема в цих словах якоїсь іронії, злості, насмішки? Нічого не булр: просто не товариш, та й годі. Ти йди своєю дорогою, а Ми — своєю; в тебе свої справи, а в нас свої.
І справді, я думав був, що після претензії вони просто загризуть нас і нам життя не буде. Аж нічогісінько: ні найменшого докору, ні найменшого натяку на докір ми не чули, ніякої особливої злості не добавилося. Просто їли нас потроху поїдом при нагоді, як і перше їли, та й усе. А втім, нітрохи не гнівались також і на всіх тих, котрі не хотіли показувати претензії й залишалися на кухні, як і на тих також, хто з перших крикнув, що з усього вдоволені. Навіть і не згадав про це ніхто. Останнього я особливо не міг збагнути.
VIII. ТОВАРИШІ
Мене, звичайно, більше вабило до своїх, тобто до "дворян", особливо перший час. Але з трьох колишніх російських дворян (Якима Якимовича, шпика А—ва та того, кого вважали за батьковбивцю) я знався й розмовляв тільки з Якимом Якимовичем. Сказати правду, я підходив до Якима Якимовича, так би мовити, з розпачу, в хвилини найбільшої нудьги та коли вже ні до кого, крім нього, підійти не передбачалося. В попередньому розділі я зробив був спробу розсортирувати всіх наших людей на розряди, але тепер, як пригадав Якима Якимовича, то думаю, що можна ще додати один розряд. Правда, й складався він із самого нього. Це — розряд цілком байдужих каторжних. Цілком байдужих, тобто таких, яким було однаковісінько жити що на волі, що на каторзі, у нас, зрозуміло, не було та й бути не могло, але Яким Якимович становив, здається, виняток. Він навіть і влаштувався в острозі так, наче все життя намірявся прожи-ти"В" ньому: усе довкола нього, починаючи з сінника, подушок, начиння, розташувалося так щільно, так стало, так надовго. Бівуачного, тимчасового не помічалося в ньому й сліду. Пробути в острозі лишалося йому ще бапаатл років, та навряд чи він хоч коли-небудь подумав
про вихід. Але якщо він і примирився з дійсністю, то, зрозуміло, не серцем, а хіба по субординації, що, однак, для нього було те саме. Він був людина добра і на початку допомагав мені порадами та деякими послугами; але іноді, каюсь, він мимохіть наганяв на мене, особливо перший час, тугу нечувану, яка ще дужче посилювала й без того вже тоскний настрій мій. А я з туги саме й заходив із ним у мову. Прагнеш, бувало, хоч якогось живого слова, хоч жовчного, хоч нетерплячого, хоч злості якоїсь: ми б хоч позлилися вже на долю нашу разом; а він мовчить, клеїть свої ліхтарики або розповість про те, який у них огляд був такого-то року, і хто був начальником дивізії, і як його звали на ім'я й по батькові, і чи вдоволений він був оглядом, чи ні, і як застрільникам сигнали було змінено тощо. І все таким рівним, таким поважним голосом, наче вода капле по краплині. Він навіть зовсім майже не запалювався, коли розповідав мені, що за участь у якомусь ділі на Кавказі удостоївся одержати "святі Анни" на шпагу. Тільки голос його ставав цієї хвилини якось незвичайно важним і солідним; він трохи притишував його, аж до якоїсь навіть таємничості, коли вимовляв "святі Анни", і після цього хвилин на три ставав якось особливо мовчазний і солідний... Цього першого року бували в мене дурні хвилини, коли я (і завжди якось раптом) починав майже ненавидіти Якима Якимовича, не знати за що, і мовчки кляв долю свою за те, що вона помістила мене з ним на нарах голова до голови. Звичайно через годину я вже докоряв собі за це. Втім, було це тільки першого року; згодом я цілком примирився в душі з Якимом Якимовичем і соромився моїх колишніх дурощів. Зовнішньо ж ми, пам'ятається, ніколи з ним не сварилися.
Крім цих трьох росіян, інших за мій час перебувало в нас вісім чоловік. З деким із них я сходився досить близько й навіть із задоволенням, але не з усіма. Кращі з них були якісь хворобливі, виняткові і надзвичайно нетерпимі. З двома із них я згодом просто перестав розмовляти. Освічених серед них було тільки троє: Б—ський, М—кий та старий Ж—кий, колишній професор математики десь,— старик добрий, хороший, великий дивак .і, попри всю освіту, здається, вкрай обмежена людина. Зовсім інші були М—кий та Б—кий. З М—ким я добре зійшовся з першого разу; ніколи з ним не сварився, шанував його, але полюбити його, прив'язатися до нього я ніколи не міг. Це була глибоко недовірлива й озлоіблена