Що ж до лікування та ліків взагалі, то, скільки я міг помітити, легкохворі майже не виконували приписів і не приймали ліків, але труднохворі і взагалі справді хворі
дуже полюбляли лікуватися, акуратно приймали свої мікстури й порошки; та найбільше в нас любили зовнішні засоби. Банки, п'явки, припарки й кровопускання, що їх так любигь і так вірить їм наш простолюдин, приймали в нас охоче й навіть з приємністю. Мене зацікавила одна дивна річ. Оті самі люди, що були такі терплячі, переносячи нестерпні болі від палок та різок, нерідко скаржилися, кривилися й навіть стогнали від яких-небудь банок. Чи дуже вже розніжувалися вони, а чи так просто хверцювали,— вже не знаю, як це пояснити. Щоправда, наші банки були особливі. Машинку, якою шкіра просікається вмить, фельдшер колись, давним-давно, загубив чи зіпсував, а чи, може, вона сама зіпсувалась, отже, він мусив тепер робити потрібні надрізи тіла ланцетом. Надрізів роблять для кожної банки близько дванадцяти. Машинкою не болить. Дванадцять ножичків ударять раптом, миттю, і болю не чути. Але надрізування ланцетом інша річ. Ланцет ріже дуже повільно, як рівняти; біль чути; а що при десяти, приміром, банках доводиться зробити сто двадцять таких надрізів, то, звичайно, все разом дошкуляє-таки. Я цього зазнав, однак хоч і боляче було й досадно, та все ж не так, щоб не стриматися і стогнати. Аж смішно було часом дивитися на якогось бардадима й здоров'яка, як він корчиться й починає квислі розпускати. Взагалі це можна було порівняти з тим, коли людина, тверда й навіть спокійна в якійсь серйозній справі, хандрить і вередує дома, як нема що робити, не їсть, що подають, лається й свариться; все їй не до сподоби, всі їй досаждають, всі їй грубіянять, всі її мучать,— одно слово, з жиру дуріє, як кажуть часом про таких добродіїв, котрі подивуються, правда, й серед простолюду; а в нашому острозі, де всі жили спільно,— навіть дуже часто. Бувало, в палаті свої вже почнуть дратувати такого пестуна, а дехто просто вилає; от він і замовкне, наче й справді, щоб замовкнути, того й ждав, коли його вилають. Особливо не любив цього Устьянцев і ніколи не минав нагоди полаятися з пестуном. Він і взагалі не минав нагоди з кимось зчепитися. Це було йому насолодою, потребою, звісно через хворобу, почасти через тупоумство. Дивиться, бувало, спершу серйозно й пильно, а тоді якимсь спокійним, переконаним голосом починає вичитувати науку. До всього йому було діло; наче його поставлено було в нас пильнувати порядку чи загальної моральності. — До всього доходить,— кажуть, бувало, сміючись,
арештанти. Його, правда, жалували й уникали лаятися з ним, а так тільки часом сміялися.
— Ач набалакав! На трьох возах не вивезеш.
— Чого набалакав? Перед дурнем шапки не скидають, звісно. Чого ж він від лінцета кричить? Любив медок, люби й холодок, терпи, значить.
— Та тобі ж то що?
— Ні, хлопці,— перебив один із наших арештанти-ків,— ріжки нічого; я спробував; а от нема гірше болю, коли тебе за вухо довго тягнуть.
Усі засміялись.
— А тебе хіба тягли?
— А ти думав ні? Звісно, тягли.
— Тож-то в тебе вуха сторч стоять.
У цього арештантика, Шапкіна, справді довжелезні вуха стирчали в обидва боки. Він був із бродяг, ще молодий, хлопець тямущий і тихий, говорив він завжди з якимсь серйозним, затаєним гумором, що надавало деяким його розповідям багато комізму.
— Та чого ж мені думати, що тебе за вухо тягли? Та й як я це надумав би, туголобий ти чоловіче? — устряв знову Устьянцев, обурено звертаючись до Шапкіна, дарма що той казав не йому, а всім взагалі; та Шапкін навіть і не глянув на нього.
— А тебе хто тяг? — спитав хтось.
— Хто? Звісно хто, справник. Це, хлопці, було, коли бродяжив. Прийшли ми тоді в К., а було нас двоє, я та другий, теж бродяга, Юхим без прізвиська. Дорогою ми в одного дядька в Толміному селі розжилися трохи. Село таке є, Толміно. Ну, пішли та й поглядаємо: розжитися б і тут та й драла. В полі чотири волі, а в місті лячно— відома річ. Ну, попервах зайшли до шиночка. Огляділися. Підходить до нас один, прогорілий такий, лікті продерті, в німецькій одежині. Те та се.
— А ви як,— каже,— дозвольте спитати, по . документу? 1
— Ні,— кажемо,— без документа.
— Так. І ми теж. Тут у мене ще двоє приятелів,— каже,— теж у генерала Зозулькина2 служать. То от смію спитати, ми ось підгуляли трошки та й на грошики поки що не розжилися. Півштофика будьте ласкаві нам.
— Залюбки,— кажемо. Ну, випили. І показали тут
вони нам одне діло, по столевській, тобто по нашій лінії. Будинок тут стояв, край міста, і багатий тут жив один міщанин, добра прірва, уночі й поклали навідати. Та тільки ми в багатого цього міщанина тут усі вп'ятьох, тієї ж ночі, й попалися. Забрали нас у часть, а далі до самого справника. "Я,— каже,— їх сам допитаю". Виходить з люлькою, чашку чаю за ним несуть, здоровенний такий, з бакенбардами. Сів. А тут уже, опріч нас, іще трьох привели, теж бродяги. І кумедна ж ото людина, хлопці, бродяга: ну, нічого не пам'ятає, хоч ти йому кілок на голові теши, усе забув, нічого не знає., Справник просто до мене: "Ти хто такий?" Так і заричав, як з бочки. Ну звісно, кажу те ж, що й усі: нічого, мовляв, не пам'ятаю, ваше високоблагородіє, все забув.
— Стривай,— каже,— я ще з тобою поговорю, пика мені знайома,— сам баньки на мене так і лупить. А я його ніколи зроду й не бачив. До іншого: — Ти хто?
— Махни-драло, ваше високоблагородіє.
— Це так тебе й звуть махни-драло?
— Так і звуть, ваше високоблагородіє.
— Ну гаразд, ти махни-драло, а ти? — До третього, значить.
— А я за ним, ваше високоблагородіє.
— Та прозиваєшся ти як?
— Так і прозиваюся: "А я за ним", ваше високоблагородіє.
— Та хто ж тебе^ падлюку, так назвав?
— Добрі люди назвали, ваше високоблагородіє. На світі не без добрих людей, ваше високоблагородіє, звісно.
— А хто такі ці добрі люди?
— А забувся трошки, ваше високоблагородіє, вже звольте простити великодушно.
— Усіх забув?
— Усіх забув, ваше високоблагородіє.
— Та були ж у тебе теж батько й мати?.. їх же хоч пам'ятаєш?
— Треба так гадати, що були, а втім, теж трошки забувся; може, й були, ваше високоблагородіє.