Починають тихо, ледве чутно, але мотив росте й росте, темп прискорюється, лунають молодецькі цокання по деках балалайок... Це камаринська в усьому своєму розмаху, і, далебі, було б добре, коли б Глінка хоч випадково почув її у нас в острозі. Починається пантоміна під музику. Камаринська не вщухає, доки триває пантоміма. Обстанова — середина хати. На сцені— мірошник і дружина його. Мірошник в одному кутку лагодить збрую, в другому кутку дружина пряде льон. Дружину грає Сироткін, мірошника Нецвєтаєв. .
Зауважу, що наші декорації дуже бідні. І в цій,
і в попередній п'єсі, і в інших ви більше доповнюєте власною уявою, ніж бачите очима. Замість задньої стіни простягнуто якийсь килим! чи попону; збоку якісь препогані ширми. А лівий бік нічим не застановлено, аж видно нари. Та глядачі не (вимогливі і згодні доповнювати дійсність уявою, тим паче що арештанти до того дуже здібні. "Сказано сад, то й вважай за сад, кімната то кімната, хата то хата — все одно, і перемінитися дуже нема чим". Сироткін в костюмі молодички дуже милий. Між глядачами чути стиха кілька компліментів. Мірошник кінчає роботу, бере шапку, бере батіг, підходить до дружини й пояснює їй знаками, що йому треба йти, але якщо без нього дружина кого прийме, то... і він показує на батіг. Дружина слухає й киває головою. Цей батіг вона, мабуть, добре знає: жіночка від чоловіка погулює. Чоловік іде. Щойно він за двері, дружина свариться услід йому кулаком. Аж ось стукають; двері відчиняються, і з'являється сусіда, теж мірошник, в каптані й з бородою. В руках у нього подарунок, червона хустка. Молодичка сміється; та тільки сусіда хоче обняти її, як у двері знову стукають. Куди подітися? Вона похапцем ховає його під стіл, а сама знову за веретено. Входить другий залицяльник: це писар, у військовій формі. Досі пантоміма йшла бездоганно, жест був безпомилково правильний. Можна було навіть дивуватися, дивлячись на цих імпровізованих акторів, і мимохіть подумати: скільки сил і таланту гине у нас на Русі, іноді майже задарма, в неволі і в тяжкій долі! Але арештант, який грав писаря, був, мабуть, колись на провінціальному або домашньому театрі, і йому уявилося, що наші актори, всі до єдиного, не тямлять справи і не так ходять, як слід ходити на сцені. І от він виступає, як, кажуть, виступали в давнину на театрах класичні герої: ступне довгий крок і, ще не присунувши другої ноги, рантом зупиниться, відкине назад весь корпус, голову, гордо подивиться довкола і — ступить другий крок. Якщо така хода була кумедна в класичних героях, то у військовому писарі, в комічній сцені, ще кумедніша. Та публіка наша думала, що, мабуть, так там і треба, і довгі кроки довгов'язого писаря сприйняла як доконаний факт, без особливої критики. Ледве тільки писар устиг вийти на середину сцени, як застукали ще: господиня знову переполошилась. Куди подіти писаря? В скриню, добре, що відімкнена. Писар лізе в скриню, а молодичка накриває його віком. Цим разом з'являється гість особливий, теж закоханий, але незвичайний. Це брамін і навіть у костюмі. Нестримний регіт вибухає серед глядачів. Браміна грає арештант Кошкін, і грає прекрасно. В нього постать брамінська. Жестами пояснює він всю міру кохання свого. Він підносить руки до неба, потім прикладає їх до грудей, до серця; та щойно тільки він устигає розніжитися,— чути дужий удар у двері. З удару чути, що це господар. Перелякана дружина не тямить себе, брамін бігає, як очманілий, і благає, щоб його сховали. Нашвидку вона становить його за шафу, а сама, забувши відімкнути, кидається до своєї пряжі й пряде, пряде, не чуючи, як стукає в двері її чоловік, з переляку сукає нитку, якої в неї нема в руках, і вертить веретено, забувши підняти його з підлоги. Сироткін дуже гарно й удало зобразив цей переляк. Але господар вибиває двері ногою і з батогом у руці підходить до дружини. Він усе помітив і підстеріг і просто показує їй пальцями, що в неї сховані троє. Потім шукає захованих. Першого знаходить сусіду і випроваджує його з кімнати стусанами. Переляканий писар хотів був тікати, підняв головою віко і тим сам себе зрадив. Господар підстьобує його батогом, і цим разом закоханий писар пристрибує зовсім не по-класичному. Лишається брамін; господар довго шукає його, нарешті знаходить у кутку за шафою, ввічливо кланяється йому і за бороду витягає на середину сцени. Брамін пробує захищатися, кричить: "Окаянний, окаянний!" (єдині слова, сказані в пантомімі), але чоловік не слухає й розправляється по-своєму. Дружина, бачачи, що тепер уже доходить до неї, кидає пряжу, веретено й тікає з кімнати; денце падає на землю, арештанти регочуть. Алей, не дивлячись на мене, смикає мене за руку й кричить мені: "Дивись! Брамін, брамін!" — а сам устояти не може зо сміху. Завіса падає. Починається інша сцена.
Та нема навіщо описувати всі сцени. їх було ще дві чи три. Всі вони смішні й невдавано веселі. Якщо склали їх не самі арештанти, то принаймні в кожну з них додали свого. Майже кожен актор імпровізував від себе, отже, наступних вечорів той самий актор і ту саму роль грав дещо інакше. Остання пантоміма, фантастична змістом, закінчилася балетом. Ховали мерця. Брамін з численними слугами робить над домовиною різні заклинання, але ніщо не допомагає. Нарешті лу-
нає: "Сонце на заході", мрець оживає, і всі раді, починають танцювати. Брамін танцює разом із мерцем, і танцює зовсім особливим І способом, по-брамінському. Тим і закінчується театр до наступного вечора. Наші всі розходяться веселі, вдоволені, хвалять акторів, дякують унтер-офіцерові. Сварок не чути. Всі якось незвично вдоволені, аж ніби щасливі, і засинають не як завжди, а майже з спокійним духом,— а чого б, здається? А тим часом це не мрія моєї уяви. Це правда, істина. Тільки трохи дозволили цим сердешним людям пожити по-своєму, повеселитися по-людському, прожити хоч годину не по-острожному — і людина морально змінюється, бодай би те було на кілька лише хвилин... Аж ось уже глибока ніч. Я здригаюся і прокидаюсь випадково: старий усе ще молиться на печі і промоли-ться там до самого світу; Алей тихо спить біля мене. Я пригадую, що й засинаючи він іще сміявся, розмовляв разом із братами про театр, і мимохіть задивляюся на його спокійне дитяче обличчя. Поволі-волі я пригадую все: останній день, свято, весь цей місяць... злякано підводжу голову й оглядаю сонних моїх товаришів при тьмяному світлі шестерикової казенної свічки. Я дивлюся на їхні бліді обличчя, на їхні бідні постелі, на всі ці безпросвітні злидні й убогісгь,— удивляюся — і наче мені хочеться впевнитися, що все це не продовження бридкого сну, а щира правда. Та це правда: ось чути чийсь стогін; хтось важко відкинув руку і брязнув ланцюгами, інший здригнувся вві сні й почав щось казати, а дідусь на печі молиться за всіх "православних християн", і чути його мірне, тихе, протягле: "Господи Ісусе Христе, помилуй нас!.."