познайомилися. Петров допоміг мені навіть роздягатися, бо з незвички я роздягався довго, а в передбаннику було холодно, мало не так само, як надворі. До речі: арештантові дуже важко роздягатися, якщо він ще не зовсім навчився. По-перше, треба вміти хутко розшнуровувати підкайданники. Ці підкайданники робляться із шкіри, вершків з чотири завдовжки, і накладаються на білизну, просто під залізне кільце, що обхоплює ногу. Пара підкайданників коштує щонайменше шістдесят копійок сріблом, а тим часом кожен арештант заводить "їх собі, своїм коштом, звичайно, бо без підкайданників неможливо ходити. Кайданне кільце не щільно обхоплює ногу, і між кільцем і ногою може пройти палець; таким чином, залізо б'є по нозі, тре її, і за один день арештант без підкайданників устиг би натерти собі рани. Але зняти підкайданники ще не важко. Важче навчитися ловко здіймати з-під кайданів білизну. Це цілий фокус. Знявши спідню білизну, скажімо, хоч з лівої ноги, треба пропустити її спершу між ногою і кайданним кільцем; потім, звільнивши ногу, просмикнути цю білизну назад крізь те саме кільце; далі все зняте вже з лівої ноги протягти крізь кільце на правій нозі; а ще далі все просмикнуте крізь праве кільце знову просмикнути до себе назад. Така ж історія і з надяганням нової білизни. Новачкові важко навіть і догадатися, як це робиться; перший навчив нас усього цього арештант Коренєв у Тобольську, колишній отаман розбійників, який просидів п'ять років на ланцюгу. Та арештанти призвичаїлися і роблять це без найменшої труднації. Я дав Петрову кілька копійок, щоб запастися милом та мочалкою; арештантам видавалося, правда, й казенне мило, на кожного по брусочку, завбільшки з дві копійки, а завтовшки з скибочку сиру, який подають вечорами на закуску у "середнього роду" людей. Мило продавалося тут же, в передбаннику, разом із збитнем, калачами та гарячою водою. За умовою з хазяїном бані, на кожного арештанта відпускалося тільки по одній ряжці гарячої води; а хто хотів обмитися чистіше, той за шага міг одержати й другу ряжку, котру й передавали в саму баню через окремо зроблене для того віконце з передбанника. Роздягнувши, Петров повів мене навіть попід руку, помітивши, що мені дуже важко ступати в кайданах. "Ви їх догори потягніть, на литки,— примовляв він, підтримуючи мене, наче пестун,— а ось тут обережніше, тут поріг".
Мені аж трохи совісно було; хотілося запевнити Петрова, що я й сам умію пройти; та він би цьому не повірив. Він поводився зо мною зовсім іяк з дитиною, не дійшлою зіком і невмілою, котрій кожец повинен допомогти. Петров був аж ніяк не слуга, насамперед не слуга; коли б я скривдив його, він би знав, шо зо мною подіяти. Грошей за послуги я йому зовсім не обіцяв, та він і сам не гфЬсив. Що ж спонукало його так доглядати мене?
'Коли ми розчинили двері до самої бані, я думав, що ми ввійшли до пекла. Уявіть собі кімнату, кроків дванадцять завдовжки й таку саму завширшки, куди набилося разом, може, до ста чоловік, а вже напевно принаймні вісімдесят, бо арештантів поділено було всього на дві зміни, а всіх нас прийшло в баню до двохсот чоловік. Пара, що застилала очі, кіптява, бруд, тіснота така, що нема де ноги поставити. Я перелякався й хотів був повернутися назад, але Петров зараз же підбадьорив мене. Сяк-так, з величезними труднощами, протис-лися ми до лавок через голови людей, що посідали на підлозі, просячи їх нагнутися, щоб нам можна було пройти. Але на лавках не було вільного місця. Петров заявив мені, що місце треба купити, і зараз же повів торг з арештантом, який містився під віконцем. За копійку той відступив своє місце, негайно одержав від Петрова гроші, котрі той ніс, затиснувши в кулаці, передбачливо взявши їх із собою в баню, і зараз же югнув під лавку просто під моє місце, де було темно, брудно і де липка сирість наросла скрізь мало не на півпальця. Та місця й під лавками були всі зайняті; там теж копошилися люди. На всій підлозі не було місцинки з долоню, де б не сиділи скорчившись арештанти, хлюпаючись із своїх ряжок. Інші стояли поміж ними сторчма і, тримаючи в руках свої ряжки, милися навстоячки; брудна вода стікала з них просто на голені голови тих, що сиділи долі. На приполку та на всіх уступах, що вели до нього, сиділи, скулившись і скорчившись, арештанти. Але милися мало. Прості люди мало миються гарячою водою й милом; вони тільки страшенно паряться, а тоді обливаються холодною водою,— ото й уся баня. Віників п'ятдесят на приполку здіймалися й опускалися разом; усі періщили себе до сп'яніння. Пари піддавали раз у раз. Це був уже не жар; це було пекло. Все це горлало й гоготало під брязк сотні ланцюгів, що волочилися по підлозі... Деякі, бажаючи пройти, заплутувалися в чужих ланцюгах і самі зачіпали по головах тих, що сиділи нижче, падали,
лаялись і тягли за собою зачеплених. Грязь лилася звідусюди. Всі були в якомусь сп'янілому, в якомусь збудженому стані духу, лунали вереск і крики. Біля віконця в передбаннику, звідки подавали воду, була тиснява, лайка, ціла бійка. Одержану гарячу воду, перше ніж доносили її до місця, розпліскували на голови тих, що сиділи долі. Нема-нема, а в вікно або в прочинені двері й визирне вусате обличчя солдата, з рушницею в руках:' він видивляється, чи нема розгардіяшу. Голені голови й розпарені до червоного тіла арештантів здавалися ще по-Уворнішими. На розпареній спині звичайно яскраво виступають рубці від одержаних колись ударів канчуків та палок, отже, тепер усі ці спини здавалися знов пораненими. Страшні рубці! В мене морозом обсипало шкіру, коли я дивився на них. Піддадуть — і пара застеле густою, гарячою хмарою всю баню; все загогоче, закричить. З цієї хмари замигтять побиті спини, голені голови, скорчені руки, ноги; а на довершення Ісай Хомич гогоче щодуху на найвищому приполку. Він париться до нестями, але, здається, ніякий жар не може наситити його; за копійку він наймає парильника, але й той, врешті, не витримує, кидає віника й біжить відливатися холодною водою. Ісай Хомич не смутиться й наймає другого, третього: він уже вирішує заради такої нагоди не зважати на витрати і змінює до п'яти парильників. "Здоровий паритися, молодця Ісай Хомич!" — кричать йому знизу арештанти. Ісай Хомич сам відчуває, що цієї хвилини він вищий за всіх і заткнув усіх їх за пояс; він тріумфує й різким, шаленим голосом викрикує свою арію: ля-ля-ля-ля-ля, покриваючи всі голоси. Мені спало на думку: якщо всі ми разом будемо колись у пеклі, то воно дуже скидатиметься на це місце. Я не втерпів, щоб не переказати цього здогаду Петрову; він тільки подивився довкола і промовчав.