Зауважу, проте, що цей Петров був той самий, котрий хотів убити плац-майора, коли його покликали на кару й коли майор "врятувався чудом", як казали арештанти,— виїхав перед самою хвилиною кари. Іншим разом, ще до каторги, трапилося, що полковник ударив його на ученні. Мабуть, його й багато разів перед тим били; але цим разом він не схотів знести і заколов свого полковника відкрито, серед білого дня, перед вишику-ваним фронтом. А втім, я не знаю докладно всієї його історії; він ніколи не розповідав її мені. Звичайно, це були тільки спалахи, коли натура виявлялася раптом уся, цілком. Та все-таки були вони в ньому дуже рідко. Він справді був розсудливий і навіть смирний. Пристрасті в ньому таїлися, і навіть дужі, палкі; та гарячий жар той припав попелом і жеврів тихо. Ні крихти фанфаронства або пихи я ніколи не помічав у ньому, як, скажімо, в інших. Він сварився рідко, зате й ні з ким особливо не приятелював, хіба тільки з самим Сироткі-ним, та й то коли той був йому потрібен. Одного разу, правда, я бачив, як він серйозно розгнівався. Йому чогось не давали, якоїсь речі; чогось недоділили йому. Сперечався з ним арештант-силач, високий на зріст, злий, задирака, насмішник і аж ніяк не боягуз, Василь Антонов, із цивільного розряду. Вони вже довго кричали, і я думав, що все скінчиться багато-багато що простими стусанами, бо Петров, хоч і дуже рідко, але часом бився й лаявся, як найостанніший із каторжних. Та цим разом сталося не те: Петров раптом зблід, губи його затрусились і посиніли; дихати став він трудно. Він звівся
з місця і повільно, дуже повільно, своїми нечутними, босими кроками (влітку він дуже любив ходити босий) підійшов до Антонова. Раптом усі по всій галасливій і крикливій казармі разом занишкли; муху було б чути. Усі ждали, що буде. Антонов схопився йому устріч; він сам на себе був не схожий... Я не витерпів і вийшов із казарми. Я гадав, що не встигну ще зійти з ґанку, як почую крик зарізаної людини. Та й цим разом усе скінчилося нічим: не встиг ще Петров дійти до Антонова, як той мовчки й мерщій викинув йому спірну річ. (Ішлося про якусь жалюгідну шматину, про якісь підмотки). Хвилин за дві Антонов, зрозуміло, все-таки лайнув його помаленьку, для очистки совісті й для пристойності, щоб показати, що не зовсім же він так уже злякався. Та на лайку Петров не звернув ніякісінької уваги, навіть і не відповів: сила була не в лайці, та й справу він виграв на свою користь; він був дуже вдоволений і забрав шматину собі. За чверть години він уже, як і перше, тинявся по острогу з виглядом цілковитого нероби й ніби шукав, чи не здіймуть десь мову про щось цікаве, щоб приткнути туди й свого носа та послухати. Його, здавалося, все цікавило, але якось так виходило, що до всього він лишався здебільшого байдужий і тільки так никав по острогу без діла, метало його туди й сюди. Його можна було також порівняти з роботягою, з дужим роботягою, в якого затріщить робота, але якому поки що її не дають, і от він чекаючи сидить і бавиться з маленькими дітьми. Не розумів я й того, чому він живе в острозі, чому не тікає? Він не завагався б тікати, якби тільки сильно того захотів. Над такими людьми, як Петров, розум має владу лише доти, поки вони чогось не захочуть. Тоді вже на всій землі нема перепони їхньому бажанню. А я певен, що він зумів Ои втекти спритно, обдурив би всіх, по тижню міг би сидіти без хліба десь у лісі або на річці в очереті. Та, видно, він ще не натрапив на цю думку й не побажав цього цілком. Глибоких міркувань, особливого здорового глузду я ніколи в ньому не помічав. Ці люди так і народжуються з одною ідеєю, яка через ціле життя позасвідомо рухає їх туди й сюди; так вони й метаються все життя, доки не знайдуть собі діла цілком до сподоби; тут уже їм і голова ні до чого. Дивувався я іноді, як це така людина, яка зарізала свого начальника за побої, так безсуперечно лягає в нас під різки. Його часом і сікли, коли він попадався з горілкою. Як і всі каторжні без ремесла, він часом пускався проносити горілку. Але він і під різ-
ки лягав мовби з власної згоди, тобто мовби усвідомлював, що за діло; в противном|у разі нізащо б не ліг, хоч убий. Дивувався я з нього також, коли він, попри видиму до мене прив'язаність, обкрадав мене. Находило на нього це якось смугами'. Це!він украв у мене біблію, яку я дав йому тільки донести з одного місця на інше. Відстань була кілька ступенів, але він устиг знайти дорогою покупця, продав її і зараз же гроші пропив. Мабуть, дуже вже йому пити схотілось, а вже чого дуже схотілось, те повинно бути здійснене. Ось такий і ріже людину за четвертака, щоб за цього четвертака випити чвертку, хоч іншим часом пропустить мимо з сотнею тисяч. Увечері він мені сам і заявив про крадіжку, тільки без ніякого збентеження й каяття, цілком байдуже, як про звичайнісіньку пригоду. Я спробував був гарненько його покартати; та й шкода мені було моєї біблії. Він слухав не дратуючись, навіть дуже смирно; погоджувався, що біблія дуже корисна книга, щиро жалкував, що її в мене тепер нема, але зовсім не шкодував за тим, що вкрав її; він дивився так самовпевнено, що я зараз же й перестав лаятися. А лайку мою він терпів, певно, розміркувавши, що не можна ж без того, щоб не полаяти його за такий вчинок, то нехай уже, мовляв, душу розважить, потішиться, полає; але по суті все це дурниця, така дурниця, що серйозній людині й казати щось було б совісно. Мені здається, що він взагалі мав мене за якусь дитину, трохи не немовля, яке не тямить найпростіших речей у світі. Якщо, наприклад, я сам починав з ним мову про щось, крім наук та книжок, то він, правда, мені відказував, але мовби тільки з чемності, обмежуючись коротесенькими відповідями. Часто я запитував себе: що йому в цих книжних відомостях, про які він мене звичайно розпитує? Траплялося, що під час цих розмов я ні-ні та й гляну на нього збоку: а чи не сміється він з мене? Але ні; звичайно він слухав серйозно, уважно, хоч, проте, не дуже, і це останнє мені часом досаждало. Питання він ставив точно, виразно, але якось не дуже дивувався почутим від мене відомостям і сприймав їх навіть неуважливо... Здавалося мені ще: він, не сушачи довго голови, вирішив про мене, що зо мною не можна розмовляти, як з іншими людьми, що, крім мови про книжки, я ні про що інше не зрозумію, ба навіть не здатен зрозуміти, отже, й турбувати мене нема чого.