Четвертого дня, так само як і тоді, коли я ходив
перековуватися, арештанти ранком рано вишикувалися двома рядами на площадці перед кордегардією, біля острожної брами. Попереду, обличчям до них, і позаду — витяглись солдати, з зарядженими рушницями й з иримкнутими штиками. Солдат має право стріляти в арештанта, якщо той надумає тікати від нього; але одночасно він і відповідає за свій постріл, коли зробить його не при найпильнішій потребі; те саме і в разі відкритого бунту каторжників. Але хто ж би надумав тікати явно? Прибув інженерний офіцер, кондуктор, а також чінженерні унтер-офіцери й солдати, пристави над провадженими роботами. Зробили перекличку; частина арештантів, що ходила в швальні, вирушала раніш за всіх; до них інженерне начальство не мало відношення; вони працювали, власне, на острог і обшивали його. Далі вирушали в майстерні, а тоді вже й на звичайні чорні роботи. Разом із двадцятьма іншими арештантами пішов і я. За фортецею, на замерзлій річці, були дві казенні барки; їх, як непридатні, треба було розібрати, щоб принаймні старе дерево не змарнувалося. Втім, весь цей старий матеріал, здається, дуже мало коштував, майже нічого. Дрова в місті продавали по ціні мізерній, та й довкола лісу було дуже багато. Посилали майже на те тільки, щоб арештанти не сиділи згорнувши руки, що й самі арештанти добре розуміли. До такої роботи вони раз у раз бралися мляво й апатично, і майже зовсім інше бувало, коли робота сама по собі була путяща, цінна, а особливо коли можна було випросити собі роботу на загад. Тут вони наче чимось запалювалися, і хоч їм не було ніякісінької від того вигоди, але, я сам бачив, аж знесилювалися, щоб швидше й краще докінчити її; навіть самолюбство їхнє тут якось зачіпалося. А на звичайній роботі, яку виконували більше для проформи, ніж з потреби, важко було випросити собі загад, працювати ж треба було до барабана, який вибивав заклик додому об одинадцятій годині ранку. День був теплий і туманний; сніг мало не танув. Уся наша купка рушила за фортецю на берег, злегка брязкаючи ланцюгами, що хоч і були сховані під одягом, все ж з кожним кроком видавали тонкий і різкий металічний звук. Двоє-троє з нас відокремились у цейхауз по необхідний інструмент. Я йшов разом з усіма і немовби навіть пожвавішав: мені хотілося мерщій побачити й дізнатися, яка робота? Яка ця каторжна робота? І як я сам буду вперше зроду працювати?.
Пам'ятаю все до найменших подробиць. Дорогою зустрівся нам якийсь мііДанйн 3і, борідкою, спинився й засунув руку в кишеню. З нашої купки негайно відокремився арештант, зняв шапку, прийняв подаяния — п'ять копійок — і проворно повернугіся до своїх. Міщанин перехрестився й пішов своєю дорогою. Ці п'ять копійок проїли того ж ранку на калачах, поділивши їх нарівно на всю нашу партію.
З усієї цієї купки арештантів деякі були, як звичайно, похмурі й неговіркі, інші байдужні й мляві, треті ліниво перемовлялися один з'одним. Був один страшенно чогось радий і веселий, співав і мало не танцював дорогою, прибрязкуючи кожному скоку кайданами. Це був той Самий невисокий і натоптаний арештант, який першого ранку мого в острозі посварився з іншим біля води, коли вмивалися, за те, що той інший насмів нерозважно запевняти про себе, що він птах каган. Звали цього веселого чолов'ягу Скуратов. Нарешті він заспівав якоїсь хвацької пісні, з котрої я пам'ятаю приспів:
Без мене мене женили — Я в млині 1-оді був.
Бракувало тільки балалайки.
Його незвичайно веселий настрій зараз же, зрозуміло, викликав у декого з нашої партії обурення, навіть сприйняли його мало не за образу.
— Завив! — з докором промовив один арештант, хоч спів зовсім його не обходив.
— Одна була пісня у вовка, та й ту перехопив туляк! — зауважив інший, з похмурих, хохлацькою вимовою.
— Я-то, правда, туляк,— негайно відказав Скуратов,— а ви в вашій Полтаві галушкою вдавилися.
— Бреши! А сам що тріскав! Лаптем щі лигав.
А тепер наче чорт ядрами напихає,— докинув третій.
— Я й справді, хлопці, зніжена людина,— відповів, легко зітхнувши, Скуратов, немовби жалкуючи, що він такий зніжений, і звертаючись до всіх взагалі й ні до кого зокрема,— з самого пупка на чорносливі та на пам-пруських булках готований (тобто годований. Скуратов навмисне перекручував слова), а рідні мої братики й тепер ще в Москві свою лавку мають, у прохожому ряді вітром торгують, купці-багатирі.
— А ти чим торгував?
— А по всяких вартостях і ми здобувалися. Отоді, братці, я й перші двісті дістав...
— Невже карбованців! — підхопив один цікавий, аж здригнувшись, коли почув про такі гроші.
— Ні, чоловіче милий, не карбованців, а палок. Луко, гей, Луко!
— Кому Лука, а тобі Лука Кузьмич,— знехотя відгукнувся маленький і тоненький арештантик з гостреньким носиком.
— Ну, Луко Кузьмичу, чорт з тобою, нехай уже й так.
— Кому Лука Кузьмич, а тобі дядечко.
— Ну, та чорт з тобою й з дядечком, не варт і мови! А хороше слово хотів був сказати. Ну, то ось як воно сталося, хлопці, що недовго я нажився в Москві; дали мені там наостанку п'ятнадцять пужок та й вирядили геть. От я...
— Та за що ж вирядили? — перебив один, що уважно стежив за оповіддю.
— А щоб не ходив у карантин, не пив шпунтів, не грав на баляндрасах; то ото й не встиг я, хлопці, як слід у Москві розбагатіти. А як же, як же, як же того хотів, щоб багатим бути. І так уже мені того хотілося, що не знаю, як і сказати.
Багато хто засміявся. Скуратов був, очевидно, з самохітних весельчаків, або, краще, блазнів, котрі мовби за обов'язок собі мали звеселяти своїх понурих товаришів і нічогісінько, крім лайки, за це, звісно, не діставали. Він належав до особливого й дивного типу, про який, можливо, мені ще доведеться поговорити.
— Та тебе й тепер замість соболя бити можна,— зауважив Лука Кузьмич.— Чи ба, самої одежі карбованців на сто буде.
На Скуратові був найблагіший, найприношеніший кожушисько, на якому з усіх боків стирчали латки. Він байдуже, але уважно оглянув його згори донизу.
— Голова зате дорогого варта, хлопці, голова! — відповів він.— Як і з Москвою прощався, то тим тільки тішився, що голова зо мною разом піде. Прощай, Москва, спасибі за парню, за вільний дух, славно посмужи-ли! А на кожух нема чого тобі, чоловіче милий, дивитися...