Дагестанських татар було троє, і всі вони були рідні брати. Два з них були вже літні, але третій, Алей, мав не більше як двадцять два роки, а на вигляд, то й ще менше. Його місце на нарах було поряд зо мною. Його прекрасне, відкрите, розумне і водночас добродушно-наївне обличчя з першого погляду привернуло до нього моє серце, і я дуже радий був, що доля послала мені його, а не кого іншого за сусіду. Вся душа його відбивалася на його вродливому, можна навіть сказати — прекрасному обличчі. Усмішка його була така довірлива, така-ди-
тячо простодушна; великі чорні очі були такі лагідні, такі ласкаві, що, дивлячись на нього, я завсіди відчував особливу втіху, навіть полегкість в тузі й журбі. Я кажу не перебільшуючи. Дома старший брат його (старших братів у нього було п'ять; два інші потрапили на якийсь завод) одного разу звелів йому взяти шаблю й сідати на коня, щоб їхати разом у якусь експедицію. Повага до старших у родинах горців така велика, що хлопець не тільки не насмів, ба навіть і не подумав спитати, куди вони вирушають? А ті й за потрібне не вважали сказати йому про це. Всі вони їхали на розбій, підстерегти на дорозі багатого вірменського купця й пограбувати його. Так і сталося: вони порізали конвой, зарізали вірменина й розграбували його товар. Але злочин відкрився: їх забрали всіх шістьох, судили, довели провину, покарали й заслали на Сибір, на каторжні роботи. Вся милість, яку зробив суд для Алея, був зменшений строк покарання: його заслали на чотири роки. Брати дуже любили його і швидше якоюсь батьківською, ніж братньою любов'ю. Він був їм утіхою в їхньому засланні, і вони, звичайно похмурі й понурі, завсіди усміхалися, на нього дивлячись, і коли забалакували з ним (а розмовляли вони з ним дуже мало, немовби досі вважаючи його за хлопчика, з котрим годі розмовляти про серйозне), то суворі обличчя їхні розгладжувалися, і я вгадував, що вони з ним мовляють про щось жартливе, майже дитяче, принаймні вони завсіди перезиралися й добродушно посміхалися, коли, бувало, вислухають його відповідь. А сам він майже не смів забалакувати з ними: така велика була його почтивість. Важко уявити собі, як цей хлопчик міг через весь час своєї каторги зберегти в собі таку лагідність серця, розвинути в собі таку сувору чесність, таку задушевність, симпатичність, не загрубіти, не розбеститися. А втім, це була сильна й гармонійна натура, попри всю свою видиму лагідність. Згодом я добре пізнав його. Він був цнотливий, як чисте дівчатко, і чийсь паскудний, цинічний, брудний або несправедливий, насильний вчинок в острозі запалював вогонь обурення в його прекрасних очах, що робилися з того ще прекрасніші. Але він уникав сварок та лайки, хоч був загалом не з таких, котрі дали б скривдити себе безкарно, і вмів за себе постояти. А сваритися він ні з ким не сварився: його всі любили і всі пестували. Зо мною він був спочатку тільки ввічливий. Та помалу-малу я став з ним розмовляти; за кілька місяців він вивчився добре розмовляти
по-російському, чого брати його не добилися за весь час своєї каторги. Він мені здався надзвичайно розумним хлопцем, надзвичайно скромним і делікатним, котрий навіть багато вже міркував. Взагалі скажу заздалегідь: я вважаю, що Алей був істота далеко не звичайна, і згадую про зустріч із ним як про одну з найкращих зустрічей у моєму житті. € натури такі прекрасні зроду, такі нагороджені богом, що навіть сама думка про те, що вони можуть коли-небудь змінитися на гірше, вам здається ^неможливою. За них ви усякчас спокійні. Я й тепер спокійний за Алея. Де-то він тепер?..
Одного разу, через довгий уже час по моєму прибутті в острог, я лежав на нарах і думав про щось дуже важке. Алей, завсіди роботящий і працьовитий, того разу нічого не робив, хоч було ще рано спати. Але в них саме тоді було своє мусульманське свято, і вони не працювали. Він лежав, заклавши руки за голову, і теж про щось думав. Зненацька він спитав мене:
— Що, тобі дуже тепер важко?
Я оглянув його з цікавістю, і мені здалося дивним це бистре пряме запитання від Алея, завсіди делікатного, завсіди розбірливого, завсіди розумного серцем; та, глянувши уважніше, я побачив на його обличчі стільки нудьги, стільки муки від спогадів, що зараз же збагнув: йому самому було дуже важко і саме цієї хвилини. Я висловив йому свій здогад. Він зітхнув і сумно усміхнувся, Я любив його усмішку, завжди ніжну й сердечну. Крім того, усміхаючись, він виставляв два ряди перлистих зубів, красі яких могла б позаздрити найперша красуня в світі.
— Що, Алею, ти, мабуть, думав зараз про те, як у вас в Дагестані святкують це свято? Мабуть, там гарно?
— Еге,— відповів він захоплено, і очі його заясніли.— А чому ти знаєш, що я думав про це?
— Ще б пак не знати! Що, там краще, ніж тут?
— О! Нащо ти це кажеш...
— Які, мабуть., тепер у вас квіти, який рай!..
— О-ох, і не кажи ліпше.— Він був дуже схвильований.
— Слухай, Алею, в тебе була сестра?.
— Була, а нащо тобі?
— Мабуть, красуня вона, коли на тебе схожа.
— Що на мене! Вона така красуня, що в усьому Дагестані нема кращої. Ой яка красуня моя сестра! Ти не бачив такої! В мене й мати красуня була.
— А любила тебе мати?
— Ой! Що ти кажеш! Вон_а, мабуть, вмерла тепер з г.оря за мною. Я улюблений (був у неї син. Вона мене більше за сестру, більше за вфіх любила... Вона до мене сьогодні вві сні приходила й Н|адо мною плакала.
Він замовк і того вечора вже й слова більше не мовив. Але відтоді він раз у раз шукав розмови зо мною, хоча сам ніколи не починав її перший з пошани, яку не знати чому до мене почував. Зате дуже бував радий, коли я звертався до нього. Я розпитував його про Кавказ, про його колишнє життя. Брати не боронили йому зо мною розмовляти, ба їм навіть приємне було це. Вони теж, бачачи, що я дедалі більше люблю Алея, стали до мене багато ласкавіші.
Алей допомагав мені в роботі, услуговував мені, чим міг, у казармах, і видно було, що йому дуже приємно хоч чим-будь полегшити мене й догодити мені, і в цьому намаганні догодити не було й найменшого приниження або шукання якоїсь вигоди, а тепле, дружнє почуття до мене, якого він уже й не приховував. Між іншим, він мав багато здібностей механічних; він вивчився досить добре шити білизну, тачав чоботи, а згодом навчився, скільки міг, столярства. Брати хвалили його й пишалися ним.