Обідають не разом, а як доведеться, хто раніше прийшов; та й кухня не вмістила б усіх разом. Я покуштував щів, та з незвички не міг їх їсти й запарив собі чаю. Ми посідали кінець столу. Зо мною був один товариш, так само, як і я, з дворян.
Арештанти приходили й відходили. А втім, було просторо, ще не всі зібралися. Купка чоловік з п'яти сіла окремо за великим столом. Кашовар насипав їм у дві миски щів і поставив на стіл цілу череп'яну миску із смаженою рибою. Вони щось святкували й їли своє. На нас вони подивилися скоса. Увійшов один поляк і сів поруч з нами.
— Дома не був, а все знаю! — голосно закричав один високий арештант, входячи до кухні й сягнувши зором по всіх присутніх.
Він був років п'ятдесяти, мускулястий і сухорлявий. В обличчі його було щось лукаве й разом веселе. Особливо визначалася його товста, спідня, відвисла губа; вона надавала його обличчю чогось надзвичайно комічного.
— Ну, здоровенькі були! Чого ж не здоровкаєтесь?
Нашим курським!—додав він, сідаючи поряд тих, що їли свою страву.— Хліб та сіль! Стрічайте гостя.
— Та ми, брат, не курські, і
— Чи тамбовським? :•
— Та й не тамбовські. З |Нас, брат, нема тобі чого взяти. Ти йди до багатого мужика, там проси.
— В пузі, бачте, хлопці, сьогодні в мене Іван-Таскун та Мар'я-Гикавівна; а де він, багатий мужик, живе?
— Та он Газін багатий мужик; до нього й іди.
— Гуляє, хлопці, сьогодні Газін, запив; весь гаман пропиває.
— Карбованців двадцять є,— зауважив інший.— Вигідно, хлопці, шинкарем бути.
— Що ж, не приймете гостя? Ну, то посьорбаємо й казенного.
— Та ти йди проси чаю. Он пани п'ють.
— Які пани, тут нема панів; такі ж, як і ми тепер,— похмуро мовив один арештант, що сидів у кутку. Досі він не сказав ні слова.
— Напився б чаю, та просити совісно: ми з анбі-цією,— зауважив арештант з товстою губою, добродушно дивлячись на нас.
— Якщо хочете, а вам дам,— сказав я, запрошуючи арештанта.— Хочете?
— Чи хочу? Та як же не хотіти! — Він підійшов до столу.
— Ач, дома лаптем щі хлептав, а тут чай узнав; панського питва схотілося,— промовив похмурий арештант.
— А хіба тут ніхто не п'є чаю? — спитав я його, але він не удостоїв мене відповіді.
— Ось і калачі несуть. Вшануйте вже й калачиком. Внесли калачі. Молодий арештант ніс цілу в'язку й
розпродував її по острогу. Калачниця віддавала йому десятий калач; на цей калач він і розраховував.
— Калачі, калачі! — кричав він, увіходячи до кухні.— Московські, гарячі! Сам би їв, та грошей треба. Ну, хлопці, останній калач лишився: в кого мати була?
Це звернення до материнської любові розсмішило всіх, і в нього взяли кілька калачів.
— А що, хлопці,— промовив він,— адже Газін сьогодні догуляється до гріха! їй-богу! Коли гуляти надумав. Гляди, ще восьмиокий приїде.
— Сховають. А що, дуже п'яний?
— Куди! Лихий, чіпляється.
— Ну то догуляється до кулаків...
— Про кого то вони? — спитав я поляка, що сидів поруч мене.
— Це Газін, арештант. Він шинкує тут горілкою. Як нашинкує грошей, то зараз їх пропиває. Він жорстокий і лихий; тверезий, проте, смирний; а як нап'ється, то весь навиворіт: на людей з ножем кидається. Тут уже його приборкують.
— Як же приборкують?
— На нього накидаються чоловік із десять арештантів і починають страшенно бити, аж доки він не знепритомніє, тобто б'ють мало не до смерті. Тоді кладуть його на нари й накривають кожухом.
— Та вони ж можуть його вбити?
— Іншого б убили, але його ні. Він страшенно дужий, дужчий тут за всіх в острозі і найміцніший тілом. Другого ж ранку встає цілком здоровий.
— Скажіть, будь ласка,— розпитував я далі поляка,— адже вони он теж їдять своє, а я п'ю чай. Тим часом вони дивляться, неначе заздрять за цей чай. Що це значить?
— Це не за чай,— відповів поляк.— Вони лютують на вас за те, що ви дворянин і до них не подібні. Багато хто з них хотів би до вас присікатися. їм би дуже хотілося вас образити, принизити. Ви ще багато побачите тут неприємностей. Тут страшенно важко для всіх нас. Нам з усякого боку найважче за всіх. Треба багато байдужності, щоб до цього звикнути. Ви ще не раз натрапите на неприємності й лайку за чай і за окрему їжу, дарма що тут дуже багато таких, які частенько їдять своє, а декотрі п'ють чай завсіди. їм можна, а вам зась.
Сказавши це, він підвівся й пішов з-за столу. За кілька хвилин і слова його справдилися...
III. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ
Тільки-но пішов М—цький (той поляк, що розмовляв зо мною), як до кухні вдерся зовсім п'яний Газін.
П'яний арештант, серед білого дня, в будень, коли всі повинні були виходити на роботу, при суворому начальнику, що от-от міг приїхати до острогу, при унтер-офіцері, котрий завідував каторжниками і перебував ув острозі невихідно, при караульних, при інвалідах — одно слово, при всьому цьому суворому порядку цілком сплутував
усі уявлення про арештантське життя-буття, що зароджувалися в мені. І довгенько довелося мені прожити в острозі, перше ніж я з'ясував собі всі подібні факти, такі загадкові для мене в перші дні імоєї каторги.
Я казав уже, що в арештантів завсіди була власна робота та що ця робота—природна потреба каторжного життя; що, крім цієї потреби, арештант пристрасно любить гроші й цінує їх понад усе, майже нарівні з волею, і що він уже втішений, якщо вони бряжчать у нього в кишені. Навпаки, він сумний, зажурений, турботний і занепадає духом, якщо їх нема, і тоді він готовий і на злодійство, і на що попало, аби тільки їх здобути. Та дарма що в острозі гроші були такою дорогоцінністю, вони ніколи не залежувались у щасливця, який їх мав. Насамперед, важко було їх зберегти, щоб не вкрали або не відібрали. Якщо майор знаходив їх під час раптових обшуків, то зараз же відбирав. Може, він вживав їх на поліпшення арештантської їжі; принаймні їх приносили до нього. Та найчастіш за все їх крали: ні на кого не можна було покластися. Згодом у нас винайшли спосіб зберігати гроші в цілковитій безпеці. їх віддавали на схов дідові-старовірові, що прийшов до нас із стародубівських слобід, колишніх вєтківців... Але не можу втерпіти, щоб не сказати про нього кілька слів, хоч і відхиляюсь від оповіді.
Це був дідок років шістдесяти, маленький, сивенький. Він гостро вразив мене з першого погляду. Він був такий не подібний до інших арештантів: щось таке спокійне й тихе було в його погляді, що, пам'ятаю, я з якоюсь особливою приємністю дивився на його ясні, світлі очі, оточені дрібними променястими зморщечками. Часто розмовляв я з ним і рідко зустрічав таку добру, благодушну істоту в моєму житті. Прислали його за надзвичайно важливий злочин. Між стародубівськими старообрядцями стали з'являтись навернуті до православ'я. Уряд дуже заохочував їх і вживав усіх зусиль до дальшого навернення й інших незгодних. Старий разом з іншими фанатиками вирішив "стояти за віру", як він висловлювався. Почали будувати єдиновірську церкву, а вони спалили її. Як одного з призвідників, діда заслали на каторжну роботу. Був він заможний, міщанин-торговець; дома покинув дружину, дітей; але з твердістю пішов на заслання, бо в засліпленні своєму вважав його "мукою за віру". Проживши з ним якийсь час, ви мимохіть запитали б себе: як могла ця смиренна, лагідна, мов дитя, людина бути бунтівником? Я кілька разів заходив із ним