Ольга Петрівна подобається Шапочці. Особливо її вабить у ній те, що Ольга так любить маленького й уважає його трохи не за свого сина. І мені це подобається, але часом дратує таксамо, як і ніжність Кості.
І чогось я раз-у-раз іду від них у якомусь невиразному, незадоволеному й роздратованому настрою. Вони мені більш ніяких сцен не учиняють, тай сиджу я в них не більш години, а коли приходжу додому, то почуваю чудну втому, досаду, неспокійну порожнечу. Чи я забув щось десь, чи зробив комусь паскудство, чи мені зроблено паскудство?
І тільки з Шапочкою зникає цей настрій, але часто хочеться жалітись їй на щось. І я жаліюсь на те, що дурна ощадність Ольги примушує нас одкладати переїзд Шапочки до мене, — Ольга ні за що не хоче покинути гроші за кватиру й на превелику силу згодилась уступити один тиждень. Хочеться навіть на жалість Шапочки жалітись. Що, справді, за сентиментальність така?! Через що треба зпочатку улаштувати якось там Клавдію, а потім уже себе? І через що я мушу давати Клавдії звідомлення, як живу: сам, чи з кимнебудь?
А тут іще внадився ходити Панас Павлович. Дома він не може працювати, бо Варвара Хведорівна не перестає "виясняти відносини". Перше він міг ходити вечорами працювати до Шури. Але з Шурою тепер у них натягнуті, непевні й, видно, досить болючі відносини. Він докладно мені не розповідає, але з деяких його іронічно-сумних уваг я виводжу, що Шура твердо йде взятим напрямом. Хоча дивує мене, через що вона так довго марудиться з тими своїми прихильниками й чому, нарешті, не вибере якогось.
— — — —
Ще два тижні до переїзду Клавдії. Кватиру вже майже нанято. Ольга що-дня їздить на Поділ і купує там уживані меблі, що мають прикрашати нове помешкання. Куплені речі лишаються в торговців, потім усе в один день перевезеться на місце.
Вразливість і чесність у сеї Африканки зворушливі і дратуючі. Вона не вважає за можливе брати від мене більш за те, що, на її думку, потрібне для Клавдії і для Міки. На її думку!
Власне, ця Муринка займає щодо Клавдії й дитини моє місце, місце голови родини. Я ж почуваю себе якимсь дурним, непотрібним додатком, позбавленим усякого голосу в їхньому життю.
Шапочка, здається, розуміє моє становище й почасти мучиться за мене. Часом вона ніби хоче спитати мене: "На віщо ти ходиш туди? Хиба це необхідно?" І не питає тільки через те, щоб не образити Клавдію й не робити на мене ніякої пресії. Але, коли б і спитала, то я не знав би, що відповісти їй. Через що ходжу? Не через те ж, що вважаю себе зобов'язаним ходити! І не для Клавдії ж!
Нарешті, Шапочка питає:
— Вас зтомлюють ці відвідини?
— Зтомлюють трохи… Не то що зтомлюють, а якось… пригнічують, чи що. Я хочу, щоб це скінчилося швидче.
— Хиба ваші відвідини помагають цьому?
— Мені так здається, принаймні. І потім, я хочу вияснити, нарешті, в яких відносинах ми будемо. Мені дуже не подобається це замовчування ними. Автім, я не знаю нічого. Яке мені діло? Я знаю тільки, що дитині буде погано, от і все. Вони хороші жінки, але вони зроблять із дитини якенебудь дрантя себелюбне й нікчемне.
— Через що?
— Через те, що, крім звірячих почувань, у них нема нічого. Вони дріжать над нею, лижуть її, цілий день вовтузяться, а, в дійсности, вовтузяться для себе, а не для неї. Вона таксамо вовтузилась і трусилась над Костею, а тепер він занехаяний, якийсь парій. З'явиться нова дитина, вона цю закине й буде над новою труситись. І тільки труситись, лизати, обнюхувати, стогнати, ричати, чорт би її взяв! Самиця та й годі! І ще ця Муринка… Нічого їй не зробиться, мовляв, як вона поживе ще з тиждень у цій кватирі!
Мене вже пече роздратовання. Я чую, що щось не так у моїх словах, але від цього я дратуюся ще дужче й кажу знову про це саме, намагаючись переконати самого себе.
— Наприклад, Костя. Вчора приходжу до них: там плач, вереск, ойкання, жах на лицях; дитина захлипується від плачу; Костя сидить у кутку за стільцем і злісно блискотить очима. В чому річ? Виявляється, Костя взяв фотографічну картку свого батька й почав тикати її в лице Міці. Й якось удряпнув його тою рямкою. Ну, розуміється, жах, стогін гніву, обурення. "Геть, поганий хлопче! Присягаюсь тобі й т. д.". А через що, на віщо він тикав ту картку в лице дитині, — ніякісінького інтересу. "Пустощі, шибеник, попсованість паскудного хлопця". От традиційне, найлегче, заспокоююче пояснення. І тільки, коли я настояв, удалось вияснити, що Костя хотів дати Міці поцілувати свого тата. І знову ніякої аналізи, ніякого розуміння й ніякого бажання зрозуміти. Ага, поцілувати, дурощі! І заспокоїлась. А тут же, може, ціла трагедія дитячої душі? Може, підносячи цю картку для цілування, Костя хотів примиритися з існуванням Міки, хотів звязати себе й його в одне ціле; може, тут була довга боротьба з собою, великодушність, бажання щось зрозуміти, рішити? І раптом за це шарпають його, лають, шпурляють у куток, стогнуть, ойкають. Що повинен почувати Костя до Міки? Що?
Шапочка мовчить і зпід-лоба, суворо, загадково дивиться на мене. А я вже не можу втримати себе, мені хочеться говорити, говорити, — так мені немов легче трохи.
— Або ж така річ. Костя дуже занятий тепер питаням про свого тата. Раз-у-раз цілує його фотографію, пристає з розпитуваннями, — силкується, очевидячки, заняти якусь позицію у світі, визначити себе. Що ж на це Клавдія? Лає його батька при Кості, дратується від чеплянь Кості, плаче, жаліється на його тата і клопочеться тільки про те, щоб швидче відсунути те, що турбує її. Тикає йому в руку шоколадку або п'ятака й заспокоюється. Але хиба Костя заспокоїться від шоколади? Йому треба знати, де його тато, через що в усіх є тато, навіть у такого малого, як Міка, а в його немає. Через що мама лає його тата? Як можна лаяти ту істоту, до якої він почуває таку побожність? Усі ці питання мучать його. І через що якийсь там Міка? Чого для Міки все, а він занедбаний? А підросте Міка, й буде та сама історія. Таксамо той буде питати, й, замісць відповіди, будудь образи й йому, й його татові, й усьому найдорожчому для його. А їй байдуже. Як дерево, що випускає з себе листя, й більш нічого не хоче знати про те листя.