Клавдія Петрівна виходить із Мікою й сідає біля столу. Міка й одна половина грудей покриті блакитним серпанком, крізь який мені видко шматочок оголеного тіла й личко Міки, що присмокталось до Клавдії.
— Це час його обіду, — немов прохаючи вибачення, каже Клавдія Петрівна й щільно прикриває груди. Її лице жовтяве, стомлене, помітно-немолоде.
— Він тихий? — щоб сказати щонебудь, питаю я.
В ту ж мить лице Клавдії міняється, загорівшись радісною, ясною усмішкою.
— О, тихий! На диво тихий, терплячий. Такий спокійний, лагідний. От такий раз-у-раз. Сестра навіть боїться, що він не кричить, не плаче. Діти повинні кричати. А чого йому кричати, коли він здоровий, і добре йому? Правда? Та й характер, видно, такий. Костя завсіди кричав, удень і вночі.
— Ну, який може бути характер у місячної дитини?
— Що значить? Звичайно, є. А ти хиба… А ви хиба…
Вона ніяковіє від сеї помилки й забувши, що мала сказати, замовкає. Чути поцмокування Міки. Часом він штовхає голівкою в її груди, подібно, як сосунці-телята корову.
— Ти, ти! — ніжно, морщачись од болю, каже Клавдія, ледве-ледве торкаючись рукою до його голівки. — Кусається… — соромливо й тихо-радісно поясняє вона.
Ні, де там! І думати нема чого, щоб вона віддала його!
Ми мовчимо. Мені не хочеться йти, — так утішно дивитись, як ритмічно рухається серпанок над маленькою голівкою, як з одної істоти переливаються соки в другу. І це друге, — частина тебе самого. Я чую невиразну вдячність до Клавдії. Неодмінно треба їм якмога швидче змінити помешкання, взяти прислугу й, загалом, жити краще.
Я чекаю, поки вона скінчить годувати, щоб рішуче й докладно побалакати.
— Засипає! — пошепки каже Клавдія. Але затихлий Міка, почувши рух у матері від шепотіння, знову починає ссати. Ми мовчки слідкуємо за ним. Тепер, коли личко прикрите, й мені видко тільки чорність його волосся, в мене нема стиснености й гидливости, а чудний жаль і трівога побільшуються. Часом, як голівка буцає у груди, хочеться зворушливо погладити її, чи поцілувати, — а раніще я цього бажання не почував.
Нарешті серпанок лежить зовсім непорушно. Клавдія Петрівна навмисне ворушиться, але Міка спить міцно. Тоді вона обережно віднімає його від грудей, застібається і скидає серпанок. Оченята спокійно заплющені, брівок майже немає, вуста затиснені строго й важно. Тепер є й вираз, і немов свідомість у сих крихітних, зворушливо-негарних і чистеньких рисах.
— Подивіться на підборіддя! — пошепки каже Клавдія.
Я дивлюсь і зразу пізнаю себе. Щось моторошне й несхопливе на мить пробігає по мені, немов я на хвилинку подвоївся й побачив себе, що лежу на руках у сеї жінки.
— Так, ніби нагадує моє підборіддя… — кажу я з силуваним усміхом.
Підборіддя подовжнє, з такою ж ямочкою на кінці, як і в мене.
— А от… Подивіться!
І Клавдія Петрівна, обережно відкотивши укривальце з грудей Міки, показує на маленьку, завбільшки з горошинку, родинку, трохи вище пупця. Знову те саме почування моторошности, як од чогось надприродного. Ця родинка тамсамо, що й у мене, й таксамо нагадує жука, тільки моя великого хруща, а ця крихітне сонечко.
Міка робить губами так, наче хапає щось, і Клавдія Петрівна, злякавшися, швиденько закриває його й несе у спальню. А я поспішно закурюю й чудно-схвильований ходжу по кімнатці, роблячи три кроки й повертаючи назад. Як усе це чудно й… недобре!
Вернувшися, Клавдія присаджується боком до столу й мовчки чекає. Я не знаю, як почати, й питаю:
— Ваша сестра перший рік у Київі?
— Так, перший. Вона була за народню вчительку. Склала трохи грошей і вступила на курси. Тільки невдачно склала… — тихіще додає Клавдія.
Я розумію, в чому ця невдача.
— Ну, нічого! Це справа поправна. Так от, Клавдіє Петрівно, по-приятельськи, по-доброму обміркуємо деякі питання. Га?
Клавдія Петрівна кидає на мене коротким поглядом і, хвилюючись, потупившись, неголосно відповідає:
— Хиба ви тепер говорите зо мною по-приятельськи?
— А як же? Що ж ви можете закинути мені?
Вона деяку хвилину мовчить, немов борючися з собою й, нарешті, кидає:
— Через що ви мені кажете "ви"?
І зараз же, не даючи відповісти мені, гаряче каже далі:
— Хиба це щиро? По-приятельськи? Ви боїтесь, що я не так зрозумію. Але це неправда, ви знаєте, що я… зрозумію так, як треба. Але вам просто не хочеться! Чужість! І як же тут по-приятельськи? На віщо?
— Гм! Але ж ви самі ввесь час кажете мені "ви"!
— Що значить?… Я мушу так говорити, коли вам неприємно инакше. Але я… Але мені ніяково й соромно казати "ви"!
— Ну, добре, давай на "ти"!
— Ні, я примусом не хочу!
— Та чого ж примусом? Я тільки… Ну, як тобі сказати? Я тільки думав, що так більше підходить. Але я згоджуюсь, що це неправильно. І коли хочеш знати, то мені й самому якось ніяково. Ну, край! Так? Давай руку!
Я усміхаюсь і простягаю руку. Клавдія Петрівна сидить непорушно, дивлячись униз, потім помалу й соромливо подає свою.
— От і чудесно! А тепер давай балакать! Насамперед кватиру треба змінити негайно. Далі, взяти прислугу, купити меблі й добре годуватися. Хазяйнує сестра?
— Сестра. Тільки…
— Значить, ми з нею підрахуємо ваш бюджет. Це перше.
— Так, але ми вчора заплатили за помешкання. Й Оля каже, що не можна кидати грошей, треба добути…
— Дурниці! Здоров'я дорожче за гроші. Ну, це ми з нею обміркуємо. Так. Тепер, значить, далі… Ти хочеш жити в Київі?
— Так, поки…
— Чудово. Тим краще. Значить, мені можна буде відвідувати вас?
Клавдія Петрівна мовчить.
— Можна, Клавдіє Петрівно?
— Що значить? — майже, пошепки каже вона. — Ти ж сам знаєш, що… На віщо ці питання?
— Ну, от. Так.
Я думаю, про що б іще умовитись і не знаходжу нічого. Мені чогось ніяково.
В цей час у спальні чується раптовий, голосний плач Міки. Клавдія Петрівна, як опечена, схоплюється з стільця й біжить туди. Я теж із трівогою спішу за нею.
Біля колиски на приставленому до неї стільці стоїть Костя і знову винуватими, округлими очима дивиться на Клавдію.
— Що ти зробив йому?! Що ти зробив?! — з жахом кричить Клавдія Петрівна.
Костя ще більше лякається й белькоче:
— Я нічого не зробив… Я тільки хотів поправити укривальце…
— Брешеш, поганий хлопче! Кажи, що ти зробив? Кажи, бо я тебе!..