В кабінеті з'являються якісь люде з блідими, покривленими жахом обличчями, щось кажуть до мене. Я кричу на них, і вони через щось утікають. У вухах густий гомін, дзвін, серце гупає з болем, ноги дріжать дрібно-дрібно, підгинаються.
Знову я падаю на канапу й, важко дихаючи, ввесь у поті, знесилений, лежу нерухомо. Часом я мляво проводжу оком по хаті. Долі перекинені стільці, білі тріски від столика, розкидані папери, черепки скла від розбитих ґравюр, зідрані шпалери на стінах і сліди від ударів столиком.
Думок ніяких, безмежне знесилля й тупість та біль од кусання й ударів об край канапи лобом. Мабуть, лоб розсічений до крови, бо щось мокре ввесь час стікає по правій щоці.
Не знаю, як довго лежу так. Аж ось у передпокою я чую голосне шопотіння, голоси. Двері обережно, без стуку, відчиняються, і в кімнату входить Шапочка, у своїй оксамітній чорній шубці з білим коміром, у білій шапочці, з білою муфтою, її очі широко розплющені.
Ага, покликали, прибігла рятувать!
Я навіть радий, як буває радий опльований, докінчений чоловік, коли до його в барліг заходить хто-небудь із того життя, де ясно, легко, й куди йому вже не попасти.
— Якове Василевичу! — тихо гукає Шапочка, дивлячись то на мене, то на хаос у хаті. Вона навіть не відважується підійти ближче й зупиняється коло розбитих дверей шафи.
— Що треба, Ганно Пилипівно? — байдуже й не рухаючись, одповідаю.
— Що з вами?!
— Абсолютно нічого. Що скажете?
Вона не зводить із мене округлих очей, і я бачу, що їх особливо притягає до себе щось на моїм чолі.
— Що сталось, Якове Василевичу?!
— А вам, власне, яке діло? — з злістю, брутально кажу я й підводжусь.
Шапочка вражено мовчить. На комірі й муфті весело грають краплини розталих сніжинок.
— Я п'яний. От і все! Ви ще щось маєте спитати?
Вона мовчить. Не вірить. Нарешті, незвично-несміло каже:
— Коли вам неприємно, що я тут, то я піду собі. Йти мені?
Від її тону і слів мене стискує страшенна, задушлива туга. Я хапаю голову в руки й хочу спертися ліктями на коліна, але пальці влучають на розсічене місце, й гострий біль примушує мене швидко здійняти руки. Тоді Шапочка підбігає до мене, кидає муфту на канапу, виймає хустку й заклопотано, з сердитими нотками, хоч і з тремтінням у голосі, каже:
— Сидіть, сидіть! Треба промити. У вас тут ранка. Одеколон або перекис водня маєте? Сидіть, сидіть, я сама!..
Вона швидко виходить у передпокій. І зараз же у кватирі чути жваве топотіння ніг, шамотню, рух.
Через якийсь час з'являється Шапочка з рушниками, одеколоном, ватою. Обережно притримуючи мою голову, вона ніжно промиває ранку, змиває кров з лиця й зав'язує мені голову. Оксамит її шубки часто торкається мого лиця, й дорогий, знайомий, дитячий, свіжий запах сповнює мене болючою ніжностю. Мені хочеться заридати, обхопити її коліна й жалітися їй, прохати помочі.
— Ну, от! Тепер добре! Ранка зовсім невеличка. Треба потім анґлійського плястра купити. Є такий для порізів. Може хочете лягти?
Я бачу на грудях у себе зірвану краватку, яка бовтається, й шукаю руками на шиї комірчика.
— Дайте спокій! Комірчика там нема. І не треба його. Лягайте! Коли хочете, я посиджу з вами, коли не хочете, я піду. Йти мені, чи лишитись?
Я мовчу і, знов обхопивши обвязану голову руками, спіраю лікті на коліна. Раптом я чую, як рука Шапочки обережно й ніжно торкається моєї голови й помалу гладить її. Я ввесь усередині здригуюсь, і мені хочеться завити від одчаю. Я схоплююсь так раптово, що Шапочка аж лякається, й іду до столу. Находжу Клавдиного листа і шпурляю його під ноги Шапочки. А сам сідаю в фотель, закинувши голову назад.
Шапочка підіймає листа й, стоячи, починає читати. А я, як зза ґрат тюрми, слідкую за нею жадними, проводжаючими очима.
Раптом лист якось догори скидується їй у руках, а від цього мені в грудях теж щось холодно скидується. Шапочка швидко зиркає на мене й потім сідає на канапу. Далі вона вже читає, не відриваючись, а, скінчивши, сидить без руху, згорбившись і дивлячись повз лист у підлогу. Я теж не рухаюсь і дивлюсь на неї. Так ми сидимо довго серед перекинених стільців, трісок, розкиданих паперів. У кватирі насторожена тиша. З вулиці час-од-часу глухо долітають дзвінки трамваїв.
Раптом Шапочка схоплюється, з огидою шпурляє листа додолу й, не дивлячись на мене, питає відривчасто:
— Що ж ви тепер?
Я мовчу. Що я можу їй сказати?
— Ну, що ж ви гадаєте робити? Відповідайте!
— Не знаю! Нічого не думав!
Шапочка робить декілька кроків по хаті, зачиняє двері шафи з книжками, підіймає стілець і сідає, на його. Потім рвучко встає, простує до мене, але вже біля самого столу повертає вбік і зупиняється біля стіни, поклавши на неї руку і притулившись до руки чолом.
Я з дивуванням слідкую за нею. Я не смію, не можу вірити догадкам, що миготять у мені.
— Ганно Пилипівно!
Вона різько відривається від стіни, йде до канапи й сердито питає:
— Ну, що?
Тепер я вже не можу сказати того, що сказав би, коли б вона стояла там далі. Моє хвилювання згасає, і знову млісна слабкість і тупість обгортають як брудним, товстим павутинням, мозок.
Шапочка бере муфту й, повісивши її на одну руку, підходить до мене.
— Ну, що? Погрались? — тихо і злісно-насмішкувато каже вона. — Бачите?
Мене навіть не дивує ця несподівана злість, така чужа їй.
— Так, погрався!.. — машинально кажу я.
Мене хилить лягти, — сидіти трудно. Я переходжу на канапу й, забувши попрохати вибачення, лягаю. Звідти бачу, як Шапочка довго стоїть спиною до мене, похиливши голову й пустивши руку здовж тіла. Я заплющую очі і з якимсь блаженним безвіллям оддаюсь теплій знемозі.
— — — —
Коли я прокидаюсь, Шапочки нема в хаті. Таксамо валяються долі клаптики паперу, скло, недолімки столика. На столі горить лямпа затишно й ясно. Я хутко сідаю й одразу все пригадую.
Але нема вже ні люті, ні апатії, — мій стан нагадує мені знову тюрму, але вже по арешті: холодна, покірна, безнадійна туга і свідомість цілковитої відірваности від минулого.
Дивлюсь на годинника: за чверть восьма. Це мене дивує, — всього години зо три минуло від того часу, як я одержав листа.
Але за те до Клавдії ще сьогодні можна встигнути.